Розділ 1. Сон

Анна

Ніч огортала Київ м’яким темно-синім оксамитом. У вікно сьомого поверху старої хрущовки пробивалося тьмяне світло ліхтарів, малюючи химерні тіні на стінах спальні. Анна спала неглибоко, час від часу непокійно змінюючи положення свого тіла. Їй снилося щось дивне — уривчасті сцени, що змінювали одна одну без логіки, але лишали по собі важкий, тривожний післясмак. І з кожним наступним уривком цей смак ставав дедалі гіркішим.

Спершу — магазин. Високі полиці, драбина, якою нога тремтить. Вона —молодий хлопець у зеленій футболці, що тягнеться по пляшку на найвищій полиці. Нога зсувається. Вона — він — втрачає рівновагу, повітря вихоплює з легень різкий зойк. І раптом усе вгору ногами — шок, удар, скло розлітається тисячі осколків, спина б’є по металу, боляче, дуже. Хтось кричить, у носі пульсує запах пива і коньяку, а в голові дзвенить: "Ти ж знав..."

Наступний кадр — вулиця. Вона — юна дівчина. У руках кава, папка з документами, трохи задушлива тривога в грудях — сьогодні співбесіда, лиш би не спізнитися. Кава бризкає на асфальт. Долоні вологі. Папка вислизає з рук. Раптом — удар об землю, вона відкривається, аркуші летять в усі боки, кавові бризки розтікаються по резюме, по сертифікатах, по всьому, що мало справити враження. Вона — Анна — стоїть у тому тілі, і серце стискається від сорому: всі дивляться. Люди оминають, хтось фиркає. Очі печуть. І хочеться просто провалитися — усе втрачено.

Темрява. Потім — під’їзд. Її тіло — старе, кожен рух — із хрустом у суглобах, із тріском у грудях. Несу сумку, в іншу руку впирається тростина. Із-за рогу — рух. Занадто пізно. У грудях раптом гаряче, сліпучий біль, щось виривають із рук, ноги підкошуються, земля стрімко наближається. "Ні, будь ласка, тільки не…" — але не встигає. Голова б’ється об бетон. Свідомість темніє, і все, що лишається — пекуче відчуття безсилля.

Провалля. Далі — сходи. Діловий костюм, високі підбори, кроки дзвенять об камінь. Поспішаю. В руках тексти, нотатки, може запізнитися. Нога ковзає. Повітря виривається з легень зі свистом. Удар. Спина, плече, лікоть. А далі — нестерпний біль у зап’ясті, що вигинається під неприродним кутом. Вона — Анна — кричить її голосом. Кров пульсує в голові. Люди сходяться, хтось викликає швидку, але найстрашніше — не біль, а відчуття розгубленості, приниження. Як же це сталося?..

Тиша. Потім — парк. Тримаю дитячу коляску. Телефон у руці, вухо притиснуте плечем. Малюк у візочку. Телефон падає, піднімаю, візок... візок покотився, легко, плавно — а потім помчав… "СТІЙ! ЗУПИНІТЬ!" — крик відчаю. Бігти, бігти, ноги втомлені, земля ковзає, подих виривається з грудей. Візок котиться вниз, усе швидше, обличчя дитини — ніби крізь скло. І в цей момент серце виривається з грудей, душа стискається — вже не дістати, вже не встигнути…

Темрява. Міст. Високий, холодний, безлюдний. Вітер хльостає волосся. Я — це він, чоловік. Стою на поруччі, дивлюсь в чорну воду. У грудях порожнеча, ноги ватні, думки — мов попіл. Ніхто не кличе, нікого нема. Лише ніч. І біль — настільки глибокий, що не лишається нічого, крім одного кроку. Стрибок. Світ зникає.

А потім… крик виривається з мого горла, і я зриваюсь в сидяче положення, вкрита потом, задихана. Очі широко розплющені. Ще секунда — і я б… я була… у кожному з них. Різко сідаю у ліжку, обливаючись холодним потом. Груди важко здіймалися. У темряві кімнати чулося лише прискорене биття мого серця. За мить збоку простягнулася рука — Сергій, мій хлопець, сонно торкнувся до мене.

Квартира Анни

— Анно, тобі наснився кошмар? — пробурмотів він захриплим голосом, намагаючись розплющити очі.

Анна тремтіла. Вона обхопила себе руками, ніби намагаючись зігрітися чи захиститися від побаченого. «Це був не просто кошмар…» — подумала вона, все ще не в змозі вимовити й слова. Її горло стислося.

— Там… було… — нарешті видушила вона. — Я бачила стільки всього… Такий страшний сон, Сергію.

Він погладив її по спині, намагаючись заспокоїти: — Буває, люба. Тобі наснилося щось погане? Розкажеш?

Анна заплющила очі, намагаючись відновити уривки сну у пам’яті. Шість образів, мов шість різних короткометражок, мигтіли перед її внутрішнім зором. «Шість подій…» — прошепотіла вона.

— Що шість? — не розчув Сергій.

— Шість різних подій, ситуацій, що мали статися… чи стануться. Мені наснилося, ніби я прожила цілий день, але уривками. І все погане, дивне… — Вона провела тремтячою рукою по чолу, витираючи холодний піт.

Сергій трохи розплющив очі й підвівся на лікті. Місячне світло падало на його скуйовджене після сну волосся. — Просто сон, Анно. Не накручуй себе. Хочеш води?

Вона кивнула. Горло й справді пересохло. Поки Сергій йшов на кухню, Анна глибоко вдихала і видихала, як навчилася на йозі, намагаючись опанувати тремтіння. «Це тільки сон… Але чому такий реалістичний?»

За хвилину хлопець повернувся зі склянкою води. Анна зробила кілька ковтків. Її очі поступово звикли до темряви, і в обриси меблів повернулося відчуття реальності. Квартира була та сама, що й учора — жодних мостів, жодних плачучих немовлят.

— Ну що там тобі наснилося? — тихо спитав Сергій, коли вона нарешті заспокоїла дихання.

Анна вагалася. Сон був таким дивним, що навіть близькій людині розповідати його здавалося трохи ніяково. Але вона відчула, що повинна виговоритись: тягар страху все ще давив на груди. І вона почала тихо переказувати побачене: про працівника, що мало не впав з драбини у супермаркеті; про студентку з кавою та пакетами, що розірвалися; про дідуся, на якого напав грабіжник; про жінку, що впала зі сходів; про дитячий візочок, який котився неконтрольовано; і насамкінець — про чоловіка на мосту, який стрибнув униз у темну воду.