"Поки серце відбиває БІТ" Ч.8

Зайшовши у квартиру, Стас з порогу почав шукати телефон. Потрібно було терміново зв’язатися з “Аритмією”. Те, що він збирався робити далі, могло неабияк вплинути на його життя, а можливо, і значно його вкоротити. Тож ризики потрібно було мінімізувати. Знайшовши мобільний, він побачив, що його вже чекав електронний лист з посиланням від недавнього знайомого. Саме посилання було тимчасовим, тож діяти потрібно було швидко. Станіслав увімкнув комп’ютер, зайшов на свою почту, а звідки з листа “Пульса” за посиланням завантажив всю інформацію на свою флешку за кілька секунд до того, як вона зникла. Тоді поспішно взяв до рук мобільний і увімкнув зашифрований канал.

— Ярославе, нам треба зустрітися. Це терміново, – мовив скоромовкою без жодних формальностей та привітання.

Пауза на тому кінці була короткою.

— Приїжджай. Телефон залиш вдома.

База “Аритмії” зустріла його звичною напівтемрявою і тихим гулом серверів. Ярослав уважно вислухав усе – про інтерв’ю, про коди, про автоматичний архів, про зізнання “Пульсу” щодо власноруч створеного коду SHUTDOWN_HEART().

— То він сам прописав цю функцію? – перепитав Ярослав.

— Каже, що так, – журналіст знервовано міряв кроками кімнату, намагаючись себе опанувати.

— Це багато чого пояснює, – задумливо мовив співбесідник. – Докази?

Стас мовчки поліз до кишені й дістав звідти флешку.

— Це перша частина, – відповів чітко, поклавши її на стіл. – Логи доступу. Внутрішні листування. Запити від чиновників на розширені медичні профілі. Часу вчитуватися у мене не було. Їхав сюди.

Кілька людей із “Аритмії” одразу взялися перевіряти цифрові підписи.

— Автентичні, – пролунало за десять хвилин.

Станіслав полегшено зітхнув. Значить, все було правдою. “Пульс” не збрехав. Однак, полегшення швидко зникло, щойно він згадав про погрози хакера почати вимикати серця. Діяти потрібно було швидко.

— Якщо ти це опублікуєш, — обірвав потік його думок Ярослав, — дороги назад не буде. Ти ж це розумієш, так?

— Прекрасно розумію, – зітхнув Стас.

Ярослав якось дивно примружився, ніби зважував щось.

— Є ще одна проблема, – порушив мовчанку після короткої паузи. – Твій чіп.

Журналіст машинально торкнувся грудей.

— Якщо вони вирішать змусити тебе замовкнути…

— …То просто “натиснуть кнопку”.

— Саме так.

Рішення було очевидним. Через годину Стас вже лежав на імпровізованому операційному столі в підземному блоці. Світло лампи било просто в очі. Один із медиків “Аритмії” працював швидко й зосереджено. У загальній анестезії необхідності не було, тому вкололи місцеву. Невеличкий розріз – і світ розділився на “до” і “після”. 

Стас відчував тиск, чув металевий звук інструментів, а все інше було, як у ві сні. Жодного болю, лише чітке усвідомлення — він добровільно виходить із системи. Системи, яка неодноразово рятувала його від поганого самопочуття. Системи, яка забрала в нього Олену.

За кілька хвилин невеликий пристрій вже лежав у металевій чаші.

— Вітаю, – сказав хірург. – Тепер ти офіційно поза їхнім контролем. Можна сказати, ти один із нас. Ласкаво просимо в ряди “Аритмії”!

Стас дивився на чіп довго. Маленький, акуратний, розміром з рисове зерно, але здатен забрати у людини найцінніше…