"Поки серце відбиває БІТ" Ч.7

Наступного ранку йому прийшло і друге повідомлення. Там був лише рядок цифр, і текст: «Сьогодні. 21:00. Запиши координати. Через 60 секунд СМС зникне.» Стас кинувся до столу, взяв олівець, нашвидкуруч нашкрябав інформацію на папері, зиркаючи на таймер у кутку. Коли лічильник дійшов до нуля – повідомлення справді зникло.

Місце зустрічі виявилося старою міською насосною станцією на березі річки. Це була бетонна споруда, давно виведена з експлуатації, оточена іржавим парканом напівзатопленими технічними платформами. Тут, наскільки Стас розумів, не було камер, а мобільний сигнал слабшав через товсті стіни й старі металеві конструкції.

Станіслав приїхав раніше і перевірив свій диктофон. Задля своєї ж безпеки він не брав з собою телефон. Нині вичислити місцезнаходження когось навіть з вимкненим мобільним не складало особливих труднощів. Хоча завдяки CardioBit будь-хто з компанії, хто мав доступ до його даних, міг би знайти його за потреби. У кишені куртки Стаса лежало й ще дещо, що рідко потрібне журналістам на інтерв’ю. Вогнепальна зброя. Незареєстрована. Подарунок одного з інформаторів. Для чого? Самозахист? Ні, скоріше, помста, якщо виявиться, що вбивця його Олени саме цей містичний “Pulse”.

Кроки Станіслав почув не одразу, але почувши, обернувся. Із тіні вийшов чоловік років сорока п’яти. Середнього зросту, у темній куртці без логотипів та звичайних темних джинсах. Звичайна стрижка, кількаденна щетина, та втомлене обличчя людини, яка давно спить по кілька годин на добу.

На перший погляд, звичайний собі чолов’яга без особливих прикмет. Але очі… Очі не відповідали цьому образу. У них був неспокійний, майже лихоманковий блиск. Стас не мав жодних сумнівів, що перед ним стоїть людина, яка щиро вірить у власну правоту.

— Ти прийшов один, — констатував незнайомець спокійно.

— Так.

— Добре. Називай мене “Пульсом”.

— Це псевдонім? — автоматично запитав Стас.

Той промовчав. Лише дивився прямо, не кліпаючи.

— Гаразд, почнемо? — Стас прокашлявся, відчуваючи сухість у горлі. Побачивши ледь помітний кивок, увімкнув диктофон. — Запис іде.

“Пульс” кивнув знову. Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного. За бетонною стіною глухо шуміла вода, і цей рівномірний звук дивно контрастував із тим, як прискорювався пульс у грудях Стаса.

— Ти отримав доступ до центрального серверу CardioBit, — почав він рівним, майже офіційним тоном. — Як давно?

— Достатньо, — коротко відповів “Пульс”.

— Місяць? Рік?

— Час не має значення. Має значення архітектура.

Стас стиснув щелепи.

— Добре. Архітектура. Ти стверджуєш, що в системі від початку була закладена можливість дистанційного припинення роботи імпланта.

— Не можливість, — поправив “Пульс”. — Функція.

— Для чого?

— Для контролю.

— Контролю над чим?

— Над усім, що не вкладається в їхню модель безпеки.

Стас нервово провів рукою по волоссю.

— Ти говориш загальними фразами. Мені потрібні факти. Конкретика.

— Команда SHUTDOWN_HEART() прописана в ядрі. Вона активується через root-доступ. Жодного багаторівневого погодження чи незалежного аудиту.

— Ти впевнений, що це не аварійний протокол? — Стас нахилився вперед. — Для критичних випадків? Для терористичних загроз? Для масових збоїв?

— Саме так вони це і формулювали у внутрішній документації, — відповів “Пульс”. — Аварійний протокол.

— І ти вирішив перевірити його в дії.

— Я вирішив показати, що він може бути використаний.

Стас різко видихнув.

— Тобто ти вважаєш себе… ким? Викривачем? Революціонером?

— Я індикатор. Якщо система дозволяє одній людині зупинити тисячі сердець — проблема не в цій людині.

— Ні, — Стас похитав головою, — проблема і в людині теж.

“Пульс” мовчки спостерігав за його поведінкою.

— Ти тестуєш межі, — продовжив Стас, крокуючи вздовж бетонної стіни, не знаходячи собі місця. — Ти перевіряєш запобіжники. Вибираєш людей. Дивишся на реакцію корпорації. Це експеримент?

— Будь-яка система має межі. Потрібно знати, де вони. Я перевіряю, чи можуть вони мене зупинити. Чи працюють їхні запобіжники. Чи є в них контроль над власним творінням.

— І що ти з’ясував?

— Що вони брешуть. Повного контролю не існує. Є ілюзія контролю.

Стас зупинився і різко повернувся до співбесідника.

— Чому не вбити мене? — запитав він раптово.

“Пульс” дивився на нього довго, без жодної зміни виразу обличчя.

— Бо ти — мій голос.

У Стаса сіпнулася щока.

— Ти хочеш, щоб я це опублікував?

— Я хочу, щоб світ зрозумів: їхні життя — це вже не їхні життя. Коли ти віддаєш себе на поталу алгоритму, ти вже не контролюєш нічого.