"Поки серце відбиває БІТ" Ч.5

— Якщо ти готовий побачити більше, назад дороги вже не буде, – попередив Ярослав.

Станіслав кивнув. Звісно хоче. Він все прекрасно розуміє. І що ризикує кар’єрою, і що життя його тепер теж може обірватися в секунду. Але цікавість та бажання знайти істину пересилили усі сигнали перестороги, які активно подавав йому мозок.

Його провели в колишню операційну. Тепер тут замість ламп і хірургічних столів стояли серверні стійки, портативні станції, кабелі, що тягнулися підлогою, мов чорні вени. На одному зі столів було кілька ноутбуків із затемненими екранами.

— Ми не зламували систему напряму, – пояснив Ярослав, побачивши здивоване обличчя Стаса. – Ми знайшли шпарину. Старий тестовий шлюз для розробників. Його мали закрити після запуску оновлення, але… хтось залишив.

“Або його хтось спеціально залишив”, – пронеслося у голові журналіста.

Йому дали місце за комп’ютером. Екран ожив одразу, без заставок і логотипів, відкривши темний адміністративний інтерфейс із мінімалістичним доступом до системних журналів та керуючих модулів. Білий текст чітко вирізнявся на чорному фоні, рядки коду оновлювалися в реальному часі, демонструючи активні з’єднання, часові мітки, ідентифікатори користувачів та службові команди, що виконувалися в центральному ядрі мережі CardioBit.

У верхній частині вікна відображалася інформація про поточний сеанс: рівень доступу, маскована IP-адреса, статус шифрування та синхронізація з резервними серверами. У лівій панелі знаходився список системних модулів – моніторинг фізіологічних показників, блок екстреного втручання, журнал адміністративних змін, протоколи віддалених оновлень. Праворуч – детальний лог виконаних команд із точністю до мілісекунди.

Станіславу з його базовим знанням комп’ютера було спочатку важко зорієнтуватися у такому об’ємі інформації. Але Ярослав поспішив пояснити:

– Те, що ти  бачиш на екрані – це внутрішня оболонка керування всією мережею імплантів, доступ до якої мають лише розробники найвищого рівня. 

– І ви, – іронічно зауважив Стас.

– І ми, – посміхнувся лідер “Аритмії” і продовжив: – У переліку активних сесій відображаються облікові записи з різними ступенями прав, але один із них – він показав пальцем на екран, – виділяється повнотою повноважень.

– Що це означає? – журналістська жилка вимагала деталей і ширших пояснень.

– Це означає, що root-доступ дозволяє змінювати конфігурації, запускати примусові протоколи, редагувати журнали подій і надсилати команди без погодження з локальними медичними вузлами.

Тим часом рядки коду продовжували з’являтися послідовно, фіксуючи звернення до імплантів, корекцію ритму, перевірку стабільності сигналу та виконання службових процедур. У цьому потоці даних уже не залишалося сумніву, що система не лише спостерігає за серцем, а має технічну можливість безпосередньо втручатися в його роботу.

— Це фрагмент адміністративного ядра CardioBit, – сказав один із членів «Аритмії». – Не публічна його частина. А те, чого не бачать ні лікарі, ні пацієнти.

Стас відчув, як у горлі пересохло. Він відчував, що зараз докопається до істини. І це його надихало і лякало одночасно.

— Покажіть мені доступи, – прошепотів він, сковтуючи неіснуючу слину. 

Ярослав підійшов до клавіатури і його пальці швидко забігали по клавішах. За кілька секунд на екрані з’явилася таблиця прав користувачів. Більшість облікових записів мали обмежений рівень з доступом до моніторингу, діагностики та рекомендацій лікування. Але один рядок виділявся.

user: root_admin_global
status: active
location: masked
last access: 03:14:27

— Це внутрішній акаунт компанії? – запитав Стас, повертаючись до Ярослава.

— За документацією його взагалі не існує, – відповів той. – Але він активний. І має повний контроль над мережею.

— Повний – це який саме?

Ярослав кивнув на екран. Один із техніків відкрив список системних функцій. Серед довгого переліку команд Стас раптом побачив знайоме слово.

EMERGENCY_OVERRIDE()
NEURAL_CALIBRATION()
CARDIO_STIM_PULSE()

І нижче.

SHUTDOWN_HEART()

Серце Стаса від цього почало шалено битися у грудях і на його смарт-годиннику з’явилося повідомлення: “Попередження! Пульс: 138 bpm. Рівень стресу: критичний. Рекомендація: нормалізувати дихання. Автоматична стабілізація – активна”.

Стас машинально глянув на Ярослава.

— Швидко ця штука реагує, – посміхнувся той. – Намагайся так не нервувати, щоб не видати нас.

Смарт-годинник знову завібрував: “Попередження! Зафіксовано різке підвищення адреналіну. Пропонується заспокійливий мікроімпульс”.

Стас відчув ледь помітне тепло під шкірою біля ключиці – короткий контрольований поштовх, що мав вирівняти ритм. Пульс повільно знизився: 132… 124… 116…

— Тепер уяви, – спокійно промовив Ярослав, дивлячись на екран сервера, – що хтось із root-доступом вирішить не стабілізувати твій ритм, а навпаки – перевести його в критичну фазу.

Смарт-годинник знову блиснув: “Стан нормалізовано. Серцевий ритм стабільний”. Стас повільно підняв очі.