"Поки серце відбиває БІТ" Ч.4

Наступні два тижні Станіслав використовував усі свої зв’язки, щоб дізнатися більше про загадкові смерті. Та ось що було дивним. Зв’язатися з родичами загиблих виявилося неможливим. Телефони не відповідали, пости в соцмережах магічним чином зникли. Як і перепости. А хештеги #CardioBitFail та #ЦеНеЗбій взагалі не видавали нічого. Стас відчував, що це все справа рук могутньої корпорації, яка не хоче втратити довіру суспільства у свій продукт. А можливо і керівництво країн покривало ці “збої” у системі, щоб не нагнітати паніку серед своїх споживачів.

Усе його журналістське розслідування заходило у глухий кут. Доки одного дня о третій ночі він не отримав ще одного листа від вже знайомого анонімного адресата. У ньому були лише координати й коротке повідомлення: «Якщо хочеш знати більше – приходь сам. Телефон залиш удома».

Станіслав дивився на цифри широти й довготи кілька хвилин, а потім відкрив пошуковик. Місцем зустрічі на мапі виявилася стара лікарня на околиці міста, закрита ще до запуску CardioBit. За офіційною версією закриття її відбулося через аварійний стан. За неофіційною – через «оптимізацію» медичної системи після цифровізації.

Стас не став чекати настання ранку. Якщо лист прийшов саме зараз – на нього там чекатимуть. Тож він швидко натягнув темне пальто, шарф і вийшов з під’їзду у зимову ніч. Повітря вдарило в легені крижаною хвилею, а дихання одразу стало видимим. Короткі клубки пари, що зникали в темряві, натякали на мінусову температуру за Цельсієм. Місто спало, але не повністю: десь у віддаленні гуділи траси, миготіли поодинокі вікна, світло ліхтарів лягало жовтими плямами на сніг. Стас відчував дивну порожнечу всередині, ніби після смерті Олени в ньому вимкнули частину емоцій, залишивши лише холодну зосередженість.

Він сів у машину, зачинив дверцята й на мить завмер, тримаючи руки на кермі. “А якщо це пастка?” – промайнуло в голові. Та він відкинув цю думку і повільно ввів координати. Бортовий комп’ютер побудував маршрут за кілька секунд і на екрані висвітилося повідомлення: “Час у дорозі: 24 хвилини”.

– Двадцять чотири хвилини до можливої дурниці, – пробурмотів він і натиснув на газ.

Світло фар розтинало темряву вузьким коридором. Дорога була майже порожньою. Місто відступало назад, перетворюючись на світлову пляму в дзеркалі заднього виду.

А думки продовжували роїтися в голові. “Хто цей Анонім?”, “Залишити телефон – це зрозуміло. Зайві очі та вуха нікому не потрібні. Ще й після останньої “перепрошивки” мобільних”. “Але чому зв’язалися саме зі мною? Що в мені такого особливого?” “Скоріш за все, це тому, що я – журналіст, який нещодавно написав гучний матеріал. І який втратив кохану за дивних обставин.” “А якщо це просто група фанатиків? Конспірологи, що граються з цифрами?” “А що як це сама компанія CardioBit хоче перевірити, наскільки глибоко він копає?”

Стас стиснув кермо сильніше. Та навіть якщо це пастка – він усе одно мав поїхати. Бо якщо є хоч найменший шанс, що смерть Олени не була випадковістю, він не пробачить собі бездіяльності. Навігатор повідомив про поворот. Асфальт став гіршим, освітлення зникло. Навколо виднілися лише темні силуети покинутих складів і дерев.

Будівля постала з темряви раптово, поглядаючи на непрошеного гостя темними побитими вікнами та графіті на стінах. А колись тут рятували життя. Його життя, до речі, теж. Ще у дитинстві він з кишковим грипом лежав тут у просторій палаті, під білим світлом ламп, серед запаху антисептику та прислухався до поспішних кроків лікарів. Тепер же лікарня зустріла його затхлою сирістю, важким пилом і тишею, що тиснула на скроні. Стас припаркував автівку неподалік і заспішив усередину, раз по раз обертаючись.

– Ти прийшов, – почулося у нього  за спиною, щойно він ступив у просторий холл. – Вітаємо!

Із напівтемряви вийшов чоловік років тридцяти п’яти. Високий, коротко стрижений, із прямим поглядом. За ним – ще кілька людей різного віку. Усі на диво спокійні та зосереджені.

– Ярослав, – представився він, підійшов до гостя і протягнув руку для рукостискання. 

– Станіслав, – мовив той, відповідаючи тим самим. Рука незнайомця здалася Стасу неймовірно теплою, попри холодну ніч. – Чим можу бути корисним?

– Чи чув ти колись про “Аритмію?” – запитав Ярослав, зацікавлено придивляючись до реакції співбесідника.

– Це ви про діагноз? – мовив журналіст, не зовсім зрозумівши запитання.

– Ні, – ледь усміхнувся чоловік. – Про групу людей.

Станіслав на мить замовк. Назва здалася знайомою.

– «Аритмія»… – повільно повторив він. – Так, так, згадав! Я готував кілька матеріалів про вас. Ще на початку масової імплантації. Люди, які відмовлялися від чіпа. Батьки, що не дали встановити його дітям. І… – він зиркнув на Ярослава уважніше, – ті, хто наважився видалити імплант самостійно.

У пам’яті спливли кадри: підпільні клініки, розмиті обличчя в кадрі, хірургічні шрами під ключицею. Тоді це виглядало як радикальний протест, а зараз вже починало здаватися тверезим рішенням.

– У своїх репортажах ти називав нас «рухом біологічного суверенітету», – спокійно зауважив Ярослав. – Досить м’яке формулювання.

– Я не називав вас екстремістами, – сухо відповів Стас.

– І за це ми тобі вдячні, – почулося десь позаду. До їхньої групи доєднувалися й інші, сформувавши навколо журналіста своєрідне коло. Попри таку облогу, тривоги у Стаса не було.