"Поки серце відбиває БІТ" Ч.2

Станіслав вимкнув диктофон і на мить затримав погляд на заголовку своєї статті. “На пульсі майбутнього” вже розліталася мережею, збираючи коментарі, репости й традиційні суперечки під дописом. Він усміхнувся – сьогодні не хотілося думати про алгоритми.

Сьогодні їхнім стосункам з Оленою виповнювався рік. А ніби ще нещодавно він відчиняв двері кав’ярні, де сиділа дівчина, з якою погодився на побачення наосліп. З того самого дня він не уявляв більше свого життя без Олени. Гарна, кмітлива, з чудовим почуттям гумору та великим люблячим серцем. Таку, як казав батько, “треба брати, поки гаряча”. Дивний батьковий гумор. Але ж він мав рацію. Зволікати більше немає куди. Потрібно сьогодні ж їй і освідчитися. Поки не розгледіла, який він насправді бовдур і невдаха, і не пішла від нього… Обручка ж лежала у кишені його куртки вже з місяць, чекаючи слушного випадку.

Вони зустрілися біля старої ратуші в центрі міста. Олена стояла в темно-синьому пальті, з розпущеним волоссям, яке розвівав легкий зимовий вітер. Вона завжди виглядала так, ніби в її житті не існує поспіху – ніби час навколо неї трохи сповільнюється. І Станіслав любив це відчуття. Йому, перспективному журналісту-фрілансеру, іноді просто необхідно було тиснути на гальма. Він боявся, що за роботою "проскочить" власне життя, так і не відчувши його на смак.

– Рівно рік, – усміхнулася Олена, обіймаючи його. – А ти й досі не написав про мене жодної статті.

– Бо ти не технологія, – відповів Стас. – Ти набагато складніша. І багатогранніша…

Вони гуляли вечірнім містом, говорили про дрібниці – про новий проєкт Олени, про плани на весну, про те, що варто поїхати кудись, де немає інтернету, де ніхто не зможе їх потурбувати. Просто присвятити час одне одному. Без зайвих очей. Вітрини відбивали їхні силуети, вуличні музиканти перебивали шум трамваїв, а десь неподалік хтось запускав феєрверк – чи то на честь свята, чи просто так.

У ресторані було тепло й затишно. Тихо грав джаз, а червоне вино приємно розслабляло тіло.
– Ти втомився? – запитала Олена, торкаючись його руки. – Сьогодні якийсь відсторонений.
– Та ні, сонечко, – заперечно похитав він головою. – Просто остання стаття забрала багато часу.

– Це та, що про CardioBit?

– Вона сама… – підтвердив.

– Так, змушує задуматися, – посміхнулася. – Як би ми зараз жили, якби не цей маленький імплант?! Я не уявляю.

– А я інколи думаю, – Стас повільно покрутив келих, спостерігаючи, як вино залишає темні сліди на склі, – що ми занадто швидко погодилися. Надто легко віддали своє життя та здоров’я під контроль системи.

Олена смішно насупилася.

– Ти ж сам писав, що завдяки CardioBit смертність від серцевих нападів зменшилася вдвічі, – м’яко заперечила вона. – Інсульти виявляють за години до того, як стається лихо. Людей лікують ще до того, як вони встигають злякатися.

– Я знаю цифри, – кивнув Стас. – Але статистика не завжди показує усю картину. Алгоритм вирішує, що є нормою, а що – ні. Він аналізує наш настрій, гормони, реакції. По суті, він знає про нас більше, ніж ми самі.

– І хіба це погано? – Олена усміхнулася і стисла його пальці у своїй руці. – Я, наприклад, сплю спокійніше, знаючи, що якщо зі мною щось станеться – система не проґавить. Вона не втомлюється, не відволікається, не помиляється через емоції.

Стас зітхнув.

– Будь-яка система може дати збій. Або… – він на мить замовк, добираючи слова, – або хтось може захотіти скористатися нею не за призначенням.

– Ти говориш ну точнісінько, як ті конспірологи з форумів, – засміялася Олена. – «Тотальний контроль», «Великий Брат», «вимкнуть нас одним кліком».

– Я журналіст, – тихо відповів він. – Моя робота – ставити незручні запитання ще до того, як стає пізно.

Олена подивилася на нього серйозніше.

– А моя – жити, – сказала вона. – І я хочу жити в світі, де мене не забере раптовий тромб у тридцять. Де моя мама не помре уві сні, бо система вчасно викличе лікарів. Я довіряю цій технології, Стасе. І ти повинен.

Він усміхнувся у відповідь, хоч тривога нікуди не зникла.

– Сподіваюся, ти маєш рацію, – мовив він і легко торкнувся її келиха своїм. – За рік разом. І за серця, які поки що б’ються самі.

– Поки серце відбиває біт, – пожартувала Олена.

Повернулися до нього додому вже після десятої. Місто за вікном повільно стишувало ритм, світло у вікнах сусідніх будинків гасло одне за одним. Олена скинула пальто, босоніж пройшла до кухні й налила води.

– За нас, – сказала вона, піднімаючи склянку.

І в ту ж мить її рука ледь помітно здригнулася.

Спершу Стас подумав, що йому здалося. Але Олена раптом замовкла. Склянка вислизнула з пальців і впала на підлогу, розсипавшись кришталевими уламками.

– Олено? – він зробив крок уперед.

Її очі були відкриті. Здивовані. Ніби вона намагалася щось зрозуміти.

Вона схопилася за груди.

Стас інстинктивно глянув на свій планшет – додаток CardioBit уже активувався автоматично через спільний доступ. На екрані пульс Олени різко підскочив: 128… 147… 162…