"Після тебе" Ч.10

Сергія розбудив дзвінок у двері. Потім ще один, і ще… Він знав, хто це так нахабно рветься у його особистий простір. Колектори… Вже ж майже все винесли, що йому у квартирі належало. І мікрохвильовку, і пральну машину, і кавоварку новеньку. Все, окрім комп’ютера. Так і кричав їм: “Забирайте все, залиште лише комп’ютер”. Послухалися. Та не надовго, як бачить… Прийшли за останнім. Але без цієї купи залізяччя він – ніхто. Його робота – там. Його заробіток – там. Його Мар’янка – там. Його життя…

Дзвонити у двері перестали.

– Нарешті! – буркнув Сергій, підводячись з ліжка і йдучи до комп’ютера. Бажання вмиватися і чистити зуби не було. Та й для чого все це? Коли є Мар’янка. 

Сергій сів за комп’ютер, машинально натиснув на іконку браузера, а потім “Улюблені”. Сторінка “Архіву Душ” завантажилася не одразу, а за кілька хвилин. Посередині висвітилося вже до болю знайоме повідомлення: “Для подальшого користування сервісом необхідно внести оплату”. І знову цей клятий п’ятихвилинний таймер. Але чому саме сьогодні?? Сергій підвів очі на настінний календар, що висів над комп’ютером.

– Перше грудня… – хрипко прошепотів він. – Чорт. Зовсім з голови вибило.

У правому кутку вже пішов зворотний відлік. 04:56.

Сергій гарячково натиснув кнопку “Поповнити рахунок”, ввів дані картки, навіть не дивлячись на цифри. “Оплатити”.

Екран смикнувся – і викинув червоне віконце: “Помилка транзакції. Спробуйте пізніше”.

– Ні-ні-ні… – він вдарив долонею по столу і повторив спробу. Ще раз. І ще. Та сама помилка. Таймер не зупинявся. 03:41… 03:12…

Сергій відкрив на телефоні банківський застосунок, заздалегідь знаючи, що там побачить, але таки сподіваючись на якесь диво. Баланс у нуль гривень сказав йому, що див не буває. А нижній рядок з сумою кредитної заборгованості у сто тисяч підтверджував слова “свого колеги”.

– Чому саме зараз? Чому сьогодні?? – шепотів він знервовано, відчуваючи, як до горла підступає нудота. Він випорожнив свій і так напівпорожній шлунок в унітаз і знову побіг до монітора. 00:58… 00:34…

– Мар’янко… – звернувся він до екрана, ніби вона могла його почути. – Я зараз… я щось придумаю…

00:03. 00:02. 00:01.

Екран згас на секунду, а потім з’явився новий напис. Вже без таймера. 

«Ваш доступ заблоковано. Дані аккаунта переміщено до архіву. Дякуємо, що були з нами».

Сергій дивився на ці слова, не кліпаючи. У вухах дзвеніло. Він повільно простягнув руку до монітора, ніби намагаючись доторкнутися до чогось живого по той бік.

– Ні… – тримався за голову, опускаючись на коліна. – Ти ж тут… Ти не могла просто зникнути…

Комп’ютер тихо гудів, байдуже виконуючи свою роботу.

А за дверима знову почулися кроки.

– Прийшли забрати останнє, – промайнула в голові думка…

… Батьки Сергія зайшли до квартири, попрохавши у орендарки ключа, бо син уже кілька тижнів не відповідав на дзвінки. Та й не бачили його вже пів року.

Їх зустріла тиша. На кухні – гора зім’ятих коробок від піци, пластикові лотки з-під локшини, висохлі соуси на дні. Раковина порожня, ніби Сергій давно перестав вірити, що посуд ще має сенс мити. Запах сміття та рештків їжі викликав у жінки блювотний рефлекс. Батьки мовчки переглянулися, скрутно хитаючи головами і пішли коридором до кімнати.

Там – лише ліжко з зім’ятою ковдрою і комп’ютер на столі. Увімкнений. Темний екран відбивав їхні розгублені обличчя. Жодних фотографій. Жодних дрібниць. Ніби людина поступово стирала себе з цього простору.

– Не знала, що в нього… цей во… все так погано… – прошепотіла мати, озираючись навколо. – Васю, чому ж він нам не телефонував?

– Галю, ти ж його знаєш! Самостоятєльний він у тебе!

– І гордий як батько! Грошей не попросив.

– Та хто ж знав, що у нього проблеми? – Василь провів пальцем по столу, збираючи пухкий сірий пил.

– Оленка ж Манькина казала! В неї знайомі в банку роблять. В тому, де Сергійко кредити свої набирав… Треба паї наші продати, Васю! Допоможемо сину… цей во… погасити усі заборгованості.

– Та хіба ж я проти, Галю? – мовив чоловік. 

– І чого ж холодно тут так?

– Так вікно ж… цей во… відчинене навстіж. Зараз зачиню, а ти поки… цей во… набери Сергійка! Скажи, що ми у нього. Хай повертається сюди, почекаємо, поки прийде.

– Та дзвоню вже, дзвоню…

Мати підійшла до вікна, взялася за раму… і завмерла.

Знизу, з двору, прорізав повітря пронизливий жіночий крик. Галина завмерла, боячись подивитися вниз. Василь інстинктивно підійшов ближче, все ще тримаючи мобільний біля вуха. Секунди вистачило, щоб зрозуміти – Сергій додому не повернеться…

А комп’ютер тихо гудів, ніби ще тримав у пам’яті чийсь до болю знайомий голос…