"Після тебе" Ч.6

Сергій на якийсь час знову впав у ступор. Його настільки вразила власна необачність, що біль від втрати дружини якось відійшов на другий план. Він же АЙТІШНИК! Безпека в інтернеті – це база! А його розвели, як лоха… Хтозна, як тепер використають його дані?? По кілька разів на день Сергій почав перевіряти свої банківські рахунки, вбивати своє справжнє ім’я у пошуковик соцмереж, в яких був зареєстрований інкогніто, гуглити про себе інформацію у вільному доступі та перевіряти на сайтах державних служб, чи не з’явилося бува у нього якихось заборгованостей, кредитів, про які не знає, чи,  не дай Боже, судимостей. Але нічого підозрілого не знаходив.

Тож не пройшло і тижня, як Сергій нарешті заспокоївся. І дійсно, кому він потрібен? Ніхто не контролюватиме його життя. А тим паче штучно згенерований образ покійної дружини на сайті. Пізніше зловив себе на думці, що більше не ображається на Мар’яну… Ба більше, він сумує за нею… Рука сама потяглася до мишки…

– Привіт, дурко, – почувся рідний голос. З екрану тепло посміхалася його Квіточка. – Перебісився?

– Привіт, Мар’янко, – винувато потупив очі. Й після смерті має над ним якусь незбагненну силу. – Вибач мене…

– Та перестань, а то ще розплачешся мені тут, фу! – смішно поморщила носик. – Я сумувала за тобою…

– А я за тобою, – зізнався одразу. – Забув тобі минулого разу розповісти, що той Сірко, що баба Гандзя на нас спускала, коли малими були, таки здох.

– Та вже слід йому було, – розсміялася. – Йому ж років сорок було!

– Сімнадцять, – й собі посміхнувся. – То баба попросила мене його похоронити.

– Нічого собі, оце наглість! – обурилася Мар’яна. – Спочатку натравлювала цього гавкуна на нас, а потім такі прохання!

– Так ми ж теж не янголята були, – почав за Гандзю виправдовуватися. – Лазили на її черешню.

– Та ми ж більше цілувалися там, ніж ті черешні рвали!

– Твоя правда… – Сергію враз стало так тепло на душі від тих спогадів бурхливої юності в селі, разом з нею, його коханою. 

– А баба Манька як поживає? – запитала Мар’яна раптом.

– Та нічого… Ходить… Помаленьку… – голос почав чомусь зрадницьки обриватися. А перед очима – Олена.

– Що з тобою, дурко? Нормально себе почуваєш? – перепитала стурбовано, вдивляючись в почервоніле обличчя Сергія.

– Так, просто забув, що проєкт один не здав… – мовив поспіхом, перевіряючи одночасно, який зараз день тижня. – Не проти, якщо пізніше поспілкуємося?

– Звісно ні, – завірила, – але не пропадай надовго!

Сергій вимкнув комп’ютер і відкрив повідомлення на телефоні. Олена написала, що буде в Києві на вихідних, а сьогодні вже вівторок. Він же їй навіть не відписав. “Якось не по-людськи”, – подумав. – “Треба написати, вибачитися, що проігнорував. Але якщо писатиму зі свого телефону, Мар’янка обов’язково дізнається…”

Так, його дружина і на тому світі мала над ним владу. Зараз у штучно згенерованому образі, та все ж… Вона ж ревнуватиме… Але це ж безглуздо! Він цю Олену бачив лише раз… Нема там до чого ревнувати. Чи є?

Сергій підійшов до шухляди та витягнув стареньку “Нокію”, в якій була інша картка. Хотів було спробувати зателефонувати з неї, та металевий жіночий голос повідомив, що картку заблоковано. Взувши свої кросівки, та залишивши новий телефон біля комп’ютера (а що як Мар’янка стежитиме за його пересуваннями), він побіг у найближчий салон мобільного зв’язку.