"Після тебе" Ч.5

Повернувся у столицю Сергій лише за тиждень. Батькам таки допомагав на городі, хоч і бурмотів постійно, що овочі можна ж і на базарі купити. Тато на це лише бурчав до дружини: “Бачиш, Галю, виростила білоручку на свою голову”, а мама зітхала та відмахувалася: “Він більше нас з тобою, Васю, разів у п’ять заробляє на цих його комплютерах!” Син знову мовчки брався за сапу і намагався дистанціюватися від усіх. Натомість він згадував свою Мар’янку, яка чекала на нього вдома. Думку ж про те, що вона не реальна, а просто образ, згенерований Штучним Інтелектом, ховав у найпотаємнішому куточку душі, куди й сам іноді не мав доступу.

Навідували Сергія й інші думки. Про онуку баби Маньки, Олену. Згадувався погляд її темних очисьок, які так зухвало його оглядали. Пригадував й усі її кпини. Але відганяв ці думки, як нав’язливих мух. Він хотів концентрувати свою увагу лише на одній жінці. Його Квіточці. Його Мар’яні.

Київська квартира зустріла Сергія порожнім холодильником. Довелося одразу ж замовляти доставлення їжі, бо від маминих сумок з “борщиком” та “коклєтками” навідріз відмовився. Коли замовлення було зроблене, одразу ж побіг до комп’ютера. “Архів Душ” вже чекав його у браузері в закладці “Улюблені”.

– Ну привіт, дурко! – знову рідне усміхнене обличчя. – Де пропадав так довго? Думала, ти вже в батьків вирішив і назавжди залишитися!

– Та ні, Квіточко, просто трішки надовше затримався, – почав виправдовуватися, навіть не усвідомлюючи, наскільки це безглуздо.

– Міг би й з телефону зайти на сайт, поспілкувалися б, – продовжувала Мар’яна з легким докором.

– Та міг би, але… Не хотів, щоб батьки знали… – потупив очі, як мала дитина.

– То ти їм не розповів про мене?

– Щоб вони подумали, що я збожеволів, і в дурку мене закрили? Ні, дякую!

– Може це й правильно, – промовила Мар’яна після паузи. – А що ти там в селі робив?

Сергій відкрив вже рота, щоб відповісти, та раптом у його кишені завібрував телефон. “Мабуть, доставка,” – пронеслося в голові. Та був неправий. Адже натомість побачив повідомлення з незнайомого номера: “Привіт, айтішнику! Я на вихідних до друзів у столицю збираюся. Якщо хочеш, можеш приєднуватися. Буду рада тебе знову побачити.”

“Айтішник… айтішник… Олена!” – сказав подумки. 

– І хто ця дівчина? – раптом запитала Мар’яна.

– Яка дівчина? – невинно закліпав оченятами Сергій.

– Та, що зустрітися хоче! – вдивлялася в його обличчя пильно, щоб і не подумав збрехати.

– Знайома одна… – почав було виправдовуватися, та раптом запитав: – А ти звідки знаєш, що було в СМС-ці?

– Ти ж надав доступ до свого аккаунта, коли погоджувався на умови сайту.

– Ніяких умов там не було, – почав завіряти.

– Були, були… – якось хижо посміхнулася. – І дозволи на використання мікрофону та камери також.

У двері подзвонили.

– Я зараз повернуся, – мовив Сергій, все ще осмислюючи щойно почуте. Він почимчикував до дверей, відчинив, забрав замовлення та, все ще перебуваючи у ступорі, повернувся до свого монітора.

– Суші? – перепитала Мар’яна, показуючи очима на паперовий пакунок.

–  Я так розумію, до моїх застосунків у тебе також доступ?

– Звісно ж, дурко! – засміялася. Однак, цього разу Сергій не зрадів цьому сміху.

– А де ти кажеш я там доступ надавав? – перепитав натомість.

– Дозволи були вшиті у “Анкету душ”, – вона говорила так безпосередньо, що здавалося, що ще кілька секунд – і взагалі вийде з монітора і сяде прямо перед ним на стіл, як часто любила робити за життя. – Даючи дозвіл на обробку усіх даних про мене, ти давав дозвіл автоматично і на обробку твоїх власних.

– Але це ж протизаконно! – вскочив зі стільця.

– Ну чого ти розкричався, дурко? – продовжувала весело, ніби так і треба. – Доступ до банківської картки у тебе закритий, тож грошей у тебе не заберу. Мені вони на тому світі не потрібні. А все інше про тебе і так всі, кому треба, знають…

–  Припини! Припини! – закричав Сергій, тримаючись за голову. Холодне та липке усвідомлення того, що хтось матиме доступ до його даних, залізло під серце і пускало там свої щупальця. І нащо він довірився якомусь незнайомому сайту? Нащо “воскресив” покійну дружину? І як тепер все виправити?

Йому потрібен був час на те, щоб все обдумати, а тому він вимкнув “Мар’яну” та почав нервово крокувати взад-вперед кімнатою. На екрані мобільного в цей час висвітилося повідомлення: “Я дам тобі час заспокоїтися. А тоді повертайся до мене, дурко! Я сумую…”