"Після тебе" Ч.4

– Синочку, оце так сюрприз, – мама вже поспішала до хвіртки, перевалюючись з однієї ноги на іншу. – А я ж… цей во.. Навіть не приготувала ще нічого… Ну заходь, заходь, чого біля паркану товчешся?

– Та йду вже, ма! – А чого це Ви шкандибаєте?

– Та батько твій мені случайно… цей во… на ногу сапу кинув… – потупила очі, ніби школярка.

–  В смислі, сапу кинув?? – брови Сергія полізли вгору.

– Та нервував на городі, а я… цей во… сама підлізла… Та то таке! – махнула рукою, ніби й важливого нічого не розповіла. – Ти краще мені скажи, чого на обід хочеш. Може… цей во… борщику чи каші якої?

– Та що зготуєте, те й їстиму, ма, не переживайте Ви так! З голоду не помру!
– Та тьфу на тебе… Помирати він зібрався! Тьфу тьфу тьфу… Йди краще до літньої кухні, візьми відра пусті, та набери мені води з кирниці…

– Так у вас же в хаті вода. Я ж сам за скважину домовлявся, – мати Сергія не переставала дивувати.

– Та нам батько казав, що насос накрився, то ми… цей во… поки воду беремо біля Манькиної хати зі старої кирниці. Там до Маньки онучка приїхала. Хороша дівчина. В Ірпені жила до повномасштабки… А там… Цей во… Сам понімаєш… – жінка глибоко зітхнула, а потім, мабуть, відігнавши сумний потік думок, продовжила: – Ну то чого стовбичимо! Бігом за відрами, а я поки капусту на борща кришитиму.

Сергія двічі просити не потрібно було, забіг у літню кухню, захопив тару – та за ворота. Йде вуличкою, роззирається навколо. Ось під цією вишнею з Мар’янкою вперше поцілувалися. А тут на лавці допізна сиділи. А біля Манькиної криниці в спеку водою обливалися…

– Вітаю! – раптом почулося з цієї реальності. – Ти, мабуть, Сергій?

Той обернувся на голос і побачив біля себе усміхнену дівчину, на вигляд, його віку, можливо, трішки молодша. Стоїть, усміхається, блимає на нього бездонними карими очима.

– Так… Вітаю…  – тільки й знайшов, що з себе вичавити. – А ти…

– Оленою тут всі кличуть, – склала руки на грудях і зміряла його поглядом. – Якщо ти по воду, то вона не безкоштовна!

– А скільки це я… – почав було мимрити Сергій, та сміх дівчини перервав його бурмотіння.

– Та ну тебе! Все так серйозно сприймаєш! – і залилася дзвінким сміхом. Сергій стояв як укопаний, не в змозі відвести погляду від цієї дивної незнайомки, яка і дратувала, і цікавила його одночасно. – Набирай, скільки донесеш! А донесеш ти навряд чи багато!

– Чого це? – одразу зачепила за живе.

– Бо бачу ж, що – не місцевий, та й мама твоя розповідала, що айтішником працюєш… 

– Так і сказала?

– Звісно, ні, здається, сказала “робить щось зі своїми комплютерами”. То я сама вже додумала.

– А ти в нас здогадлива! – Сергій зловив себе на думці, що водночас роздратований і збуджений. Хотів її в оберемок взяти. Не знав тільки, чи щоб гарненько трясонути, чи до себе притиснути. “О, куди це тебе заносить?” – промайнуло в голові. – Ну все! – вирішив дати задню. – Не до балачок мені з тобою. Мама води чекають.

– Тоді не заважатиму, айтішнику, – кольнула останнім словом, наче голкою, і поспіхом увійшла у хвіртку бабиманчиного подвір’я.

– Тьфу на тебе, – пробурмотів Сергій, опускаючи відро у криницю.