"Після тебе" Ч.3

На мить серце Сергія перестало битися, адже на екрані він побачив… Її. Якби не цілував її холодні вуста перед тим, як назавжди попрощатися, подумав би, що вона якимось магічним чином вижила і зараз дивиться на нього з того боку екрану і хитро посміхається. Поправляє руді кучерики, що спадають на чоло. Одягнена у простеньку легку зелену сукню, яку він сам колись їй купив зі своєї стипендії.

– Ну привіт, – говорить так само радісно як колись. – Чого витріщився на мене, дурко? Забув вже як з дружиною вітатися?

На “дурка” Сергій не образився. Навпаки. Його Мар’яна часто так називала. А йому й подобалося. Це ж не зі злості. Це сказано її ніжними вустами.

– Привіт, Квіточко, – вимовив, ледь стримуючи сльози, Сергій. – А ти все цвітеш…

– І пахну, – пожартувала і дзвінко засміялася. – Розповідай, як день пройшов?

Чоловік все ще не міг відвести погляду від екрану. “Як жива…” – думалося. – “Їй Богу… Ніби дотягнися рукою, візьми в оберемок, і вона знову буде в твоїх обіймах – тепла, ніжна, рідна…”

– Ну чого мовчиш, дурко?! – “Мар’яна” постукала по екрану і Сергій здригнувся. – Питаю, як день пройшов?

– А… так… вибач… Ну що тобі розповісти… Мама дзвонила… – губи від нервів зовсім пересохли і рука сама потяглася до пластикової пляшки “Моршинської слабогазованої”, яка за кілька днів простою біля комп’ютера стала “негазованою”. 

– Що казала? – не вгамовувалася “Душа”. – Мабуть, звала тебе до себе на город? Сапати знову, копати, саджати… – закотила очі.

– Так… – від ковтка води стало легше, однак перший шок ще не проходив.

– То запропонував би їй овочі ті купити! – продовжувала Мар’яна. – Хіба ж вони такі вже дорогі?

– Я їй так і сказав… – прошепотів, а у скронях гупало: “Це все сон… Зараз прокинешся…”

Та Сергій не прокидався, натомість продовжував розмовляти зі своєю покійною дружиною, ніби й не було страшного діагнозу, незручної розмови з лікарем, ночівлі біля її могили, роковин смерті. Він так скучив за її голосом, усмішкою, тоненькими брівками, які починалися змикатися щоразу, як він робив чи казав щось не те.

А тут і зараз перед ним з того боку екрану була його Квіточка. Жива та здорова, яка давала поради, перепитувала за роботу та батьків, обговорювала фільми та серіали, які наробили у пресі так багато шуму.

“Якщо це сон, то я не хочу прокидатися”, – вертілося у голові увесь цей час, та раптом Мар’яна усміхнено мовила:

– Ти спати сьогодні збираєшся, дурко? Вже третя ночі, а тобі завтра рано вставати! Не забув про зустріч з роботодавцем о дев’ятій на Контрактовій?

– Але ж ми…

– Поговоримо завтра! – перебила. – А зараз бігом у ліжко. Хоча, спочатку в душ! А то дивитися на тебе боляче!

– Та я ж…

– І поїдь таки до батьків, Сергійку… – продовжила, стишуючи голос. – Вони за тобою сумують. Та й розвієшся трішки. От прямо завтра після зустрічі бери та їдь. Потім приїдеш і розповіси мені, як все пройшло, гаразд?

– Гаразд, Квіточко, – кивнув, не зводячи очей з комп’ютера.

– Тоді добраніч, дурко! – Мар’яна показала йому язика і екран став чорним. Як і діра в душі Сергія, яка ніяк не хотіла затягуватися. Хоча промінчик надії він таки побачив. І все через цей містичний “Архів Душ”...