"Після тебе" Ч.2

У браузері одразу ж завантажився сайт з дивною назвою “Архів Душ”. 

“Душ?” – промайнуло в голові Сергія, і він одразу подумав про Неї. Свою споріднену душу. А що як тут йому допоможуть знову відродити Мар’яну до життя? Хоча б у цифровій формі… І він повернувся до огляду сайту.

Головна сторінка була витримана у мінімалістичному темному стилі та не намагалася нічого пояснювати. Фон мав глибокий графітовий відтінок, а поверх нього повільно дрейфували ледь помітні частинки світла, чимось схожі на пил у промені лампи. Вони сходилися, розпадалися та зникали. Сергій зловив себе на думці, що пройшло вже кілька хвилин, а він все ще за ними спостерігає. Отямившись від цього своєрідного “цифрового гіпнозу”, він знову взявся за мишку і прокрутив сторінку далі. 

Назва сайту була розташована по центру. Написана тонким, майже прозорим шрифтом, без тіней та прикрас. Під нею – рядок меншим кеглем: “Ми зберігаємо не дані. Ми зберігаємо присутність”. 

– Що б це не значило… – підсумував сам собі уголос Сергій.

Далі – жодного логотипу. Жодних посилань на соціальні мережі. Лише дві симетрично розставлені кнопки з м’яким підсвічуванням, яке спалахувало лише тоді, коли курсор підходив надто близько: “Увійти до архіву” та “Додати душу”.

Прокрутка вниз відкривала порожнечу. Ні правил користування, ні політики конфіденційності, ні дрібного тексту внизу сторінки. Лише порожнеча, яка здавалася продуманою так само ретельно, як і весь інтерфейс сайту. Що ж, Сергію не залишалося нічого іншого, як обрати кнопку і тицьнути по ній. Він обрав “Увійти до архіву”, та на його подив, там його очікувала порожня сторінка.

– Мабуть, це вже для створених користувачем “душ”, – мовив він і повернувся на головну сторінку. Залишалося перевірити другу і останню кнопку. І стрілка  ковзнула по “Додати душу”.

Сторінка завантажилась не одразу. Екран на мить потемнів, ніби сайт зробив паузу, перш ніж впустити його далі. Потім з’явився текст: “Створення запису в Архіві”. І нижче, дрібнішим шрифтом: “Це не профіль. Це реконструкція присутності”.

– Що за маячня? – пробурмотів Сергій, але й не думав виходити з сайту. Колесо прокрутки на мишці легко піддавалося його вказівному пальцю, а очі вже ковзали по такій собі “анкеті душ”, яку потрібно було заповнити. 

Туди входили стандартні пункти, як от ім’я особи та роки життя, які тут чомусь називалися роками присутності. Потім потрібно було завантажити зразок голосу і для цього існувала відповідна кнопка. Цікаво, що можна було вибрати до п’яти файлів, тож Сергій обрав декілька старих голосових повідомлень, а також караоке версію пісні “Лами” про літак, яку Мар’янка колись записала спеціально для коханого.

Наступний блок виглядав як порожній аркуш та мав просту назву “Спогади”. Тут можна було вводити текст самостійно, описуючи усе, що вважалося правильним, а також завантажувати будь-які файли: листи, нотатки, повідомлення. 

“Що я роблю?” – питав внутрішній голос Сергія, який поступово заповнював електронний аркуш своїми думками про Мар’яну, вкладав туди її статті з журналу, вірші, які вона так полюбляла писати в дитинстві, художні ессе, які подавала на різноманітні конкурси. Його мозок, здавалося, вимкнувся, а шалене бажання оживити кохану хоча б у цифровому форматі (а заради цього, як він розумів, цей сайт і був створений) підштовхувало до нових і нових завантажень. Сергію здавалося, що якщо він пропустить хоч якусь деталь, образ його Мар’янки буде нецілісним.

Коли побачив наступний пункт, зрозумів, що у “Душі” буде і її зовнішність. Адже далі пропонувалося завантажити декілька найвдаліших світлин та відео. Обмеження по кількості мегабайтів, як не дивно, не було. Сергій відкрив інше вікно з текою Мар’яниних фото й почав вибирати найвдаліші, на його думку. Усі, де його кохана усміхалася або сміялася від душі. Усі, де її очі блищали, а рудувате волосся спадало на чоло неслухняними кучериками. Відео ж взяв з весільного архіву, де Мар’яна кидала дружкам букет, виголошувала тост за безмежне кохання до нього і де під вечір співала народних пісень із бабусями на лавці.

Далі йшла дивакувата анкета з не менш дивакуватими рядками з повзунками, які можна було перетягувати в один чи інший бік. Там зустрічалися такі фрази як: “Говорила більше / слухала більше”, “Легко жартувала / рідко усміхалась”, “Відверта / стримана”, “Часто згадувала минуле / дивилась уперед”. А також містила кілька питань по типу: “Чи любила тишу?”, “Чи перебивала?”, “Чи пам’ятала дрібниці?”

І ці пункти Сергій заповнив без вагань. Він знав Мар’яну краще за самого себе. Її безпосередність, комунікабельність, чутливість. Для нього це був ще один шанс згадати, якою людиною вона була. І ще раз переконатися в тому, що ідеальні люди таки існують. Чи існували…

Наступний пункт Сергій пропустив, поставивши прочерк на питання “Чи є теми, про які вона ніколи б не говорила?” Таких тем у них не було. Мар’яна знала все про все і постійно обговорювала це з коханим. Він жартома часто називав її своєю “маленькою ходячою енциклопедією”. А вона відповідала, сміючись: “Робота у мене така, дурко!”

В самому низу сторінки була єдина кнопка “Дозволити душі говорити”. А під нею – дрібний, майже нечіткий текст: “Архів не гарантує точного відтворення”. Жодного чекбокса з «я згоден». Жодних умов.