"Алгоритм слави". Епілог

– Дайте мені зателефонувати Алісі!!! – кричав Марко, грюкаючи ногами у двері лікарняної палати. – Вона чекає на мій дзвінок!! Вона має знати, що я вбив того покидька заради нас! Заради нашого кохання!

– Знову він за своє? – запитав Ігор Миколайович, скрутно хитаючи головою, у молодої медсестрички, що проходила повз.

– Так, лікарю, – мовила та, співчутливо поглядаючи на пацієнта, чоло і очі якого було видно з маленького віконечка. – У нього весь час у період різдвяних свят загострення.

– Потрібно переглянути дозування “Рисперидона” та “Арипіпразола”, – задумливо мовив той, беручи до рук медичну картку, на якій було виведено ім’я пацієнта. – Або навіть додати “Клозапін”. Хоча б тимчасово.

За двадцять років роботи головним лікарем психіатричної лікарні, Ігор Миколайович бачив чимало. Його пацієнти страждали на депресію, біполярність, панічні атаки та нав’язливі думки.

Марко Левченко був особливим випадком. Діагноз “шизофренія” – тяжкий розлад, що супроводжувався втратою зв’язку з реальністю, галюцинаціями та хибними переконаннями – йому поставили досить рано. У двадцять один рік. Коли після закінчення університету почав марити сценою, а батьки хотіли бачити у синові фінансиста. Щоб хоч якось миритися з реальністю, підсів на психоактивні речовини – курив канабіс у великій кількості у поганій компанії, потім потихеньку диасоційовувався від того, що з ним відбувалося. Днями не приходив додому, ночував де прийдеться. А потім заявився напередодні Різдва до батьків і сказав, що став справжньою зіркою. З контрактом, альбомом та концертом у Палаці Спорту. Давав намальовані від руки квитки, показував світлину якоїсь моделі на телефоні (як потім виявилося, завантажену з інтернета) та говорив, що обов’язково скоро одружиться і створить сім’ю. 

Мама з татом не на жарт розхвилювалися і повели Марка до сімейного лікаря. Той направив до психіатра, а звідти вже прямий квиток в одномісну палату приватної клініки, де за “суперзіркою” був постійний нагляд. Загострення стану завжди припадало на грудень… Вже третій рік поспіль…

– Привіт, Марку, як ся маєш? – мовив Ігор Миколайович, зайшовши до його палати. Пацієнту вже дали “слонячу” дозу заспокійливого, тож хвилюватися про свою безпеку не доводилося. Хлопець сидів спокійно на ліжку біля вікна і спостерігав за тим, як перші сніжинки у цьому році вибудовують на склі дивний візерунок.

– Доброго дня, – мовив, плямкаючи пересохлими губами. – Я… Аліса… Треба їй сказати…

– Можеш все розповісти мені, а я передам, – спокійним тоном запевнив його лікар, подаючи йому пластиковий стаканчик з водою.

– Вона не мусила чекати мене у ресторані… Й Ореста я підвів… – почав той тихо. – А все через того клятого техніка… Олега… Він мене шантажував… А я не стримався… А потім я мало що пам’ятаю… Зате концерт у Палаці Спорту був таким успішним! Фанати шаленіли, Алісочка моя сказала “Так”... Це міг би бути найкращий день у моєму житті…

Ігор Миколайович слухав його, киваючи, а погляд ковзав кімнатою, поки не наштовхнувся на зошит, який лежав на столі.

– Можна? – запитав, привстаючи з ліжка.

– Звісно, – відповів Марко. – Але це не щоденник, якщо Ви про це подумали. Це мої наробки. Ну, не зовсім мої, – додав тихо. – Мені допомагає “Муза”. 

– Так, так, звісно, – погодився лікар, беручи зошита до рук. Прогорнувши кілька сторінок він побачив тексти пісень, ноти та акорди для гітари. 

– “Небо без тебе”, – прочитав назву однієї з композицій. – Красиво звучить!

– Це мій перший хіт, створений разом з “Музою”, – Марко хитро підморгнув співбесіднику. – Тобто все створила саме вона, проаналізувавши мою творчість.

– І часто тебе твоя Муза відвідує? – Ігор Миколайович вже почав турбуватися за посилення симптомів.

– Вона ж не людина і не привид, – щиро засміявся хлопець. – Це програма штучного інтелекту, яка генерує музику. Дайте мені мій телефон, я вам зараз покажу. Він у верхній шухляді!

Лікар відчинив шухляду, витягнув звідти пластиковий іграшковий мобільний і передав Марку. 

– А можна я цей зошит синові покажу? – запитав у хлопця. – Він у мене на гітарі грає непогано.

– Звісно, беріть, – той байдуже махнув рукою. – Орест на усі пісні авторські права зробив…

… Ввечері Ігор Миколайович поклав перед сином зошит свого пацієнта. 

– Славку, ану, зможеш нам з мамою щось із цього зіграти? – запитав, посміхаючись.

– Це чий? – запитав здивовано.

– Одного “музиканта” з моєї лікарні, – відповів без емоцій. – Хочу, щоб перевірив, чи там хоч якась мелодія є.

– Спробую, – мовив хлопець і, прогорнувши кілька сторінок, зупинив свій вибір на композиції “Небо без тебе”. 

З перших нот музика захопила і лікаря, і його дружину, і сина, який вміло перебирав струни та проспівував слова. “Це дійсно гарна пісня”, – пронеслося у голові Ігоря Миколайовича. “Як мелодійно”, – зазначила подумки дружина. А Славко вже мріяв, як сьогодні ж запише акустичну версію цього хіта та викладе у свої соцмережі…