"Алгоритм слави" Ч.10.

За лаштунками погасло світло. А у залі вже наростала хвиля невдоволення від нетерплячих фанатів. Технік перевірив сигнал і кивнув Маркові.

– Виходиш за дві хвилини, – коротко проінструктував Орест, а потім побачивши хвилювання на обличчі свого протеже, бадьоро додав: –  Це твій зірковий час! Сміливіше! Вони чекають саме на тебе!

Марко глибоко видихнув і ще раз провів пальцями по мікрофону. Невелика чорна коробочка вже світилася навколо кнопки ввімкнення. Залишилося лише перевірити її в дії. Він набрав у легені побільше повітря і ніби пірнув на сцену з головою.

Зал зустрів його ревом. Голоси зливалися в один бурхливий потік, в який Марко готовий був пірнути просто тут і зараз. До нього доносилися шматки фраз, на кшталт: “Ти – найкращий”, “Я люблю тебе!” Він оглянув перші ряди, намагаючись знайти очима Алісу. Натомість бачив лише очі відданих фанів. Хтось тримав плакат із написом “M-LEV – мій краш!”, хтось просто кричав його сценічне ім’я, а якесь дівча років вісімнадцяти вже простягало до нього руки, намагаючись хоч на секунду доторкнутися до свого кумира. Видимість далі десятого ряду була поганою. У променях прожекторів він бачив лише розмиті контури людських облич, що зливалися у єдине світло.

– Добрий вечір, Києве! – промовив він у мікрофон, і... завмер. Він не впізнавав свого голосу. Той був тепліший, глибший, насиченіший. Без найменшого тремтіння. Можна сказати – ідеальний. А це означало одне – MICWONDER працював.

Залунали перші акорди однієї з його пісень – і він заплющив очі. Музика заповнила простір, зал підспівував кожному рядку, а він, відчуваючи кожну ноту, розчинився у моменті. Та чим далі розвивалася мелодія, тим менше він розумів, де закінчується Марко і починається М-LEV, створений та продуманий Музою. 

Коли почалася друга пісня, він нарешті знайшов очима Алісу. Вона стояла у першому ряду поруч з Орестом, який щось говорив їй на вухо. Вона сміялася, не відриваючи очей від сцени, а коли зловила на собі погляд коханого, послала йому повітряний поцілунок. Він відповів усмішкою і продовжив співати. 

Але його власний голос вже почав здаватися йому майже чужим. Та зал, здавалося, не помічав нічого дивного. Сцена, екрани, дим, музика, шоубалет – усе зливалося в один гігантський потік енергії, яку продукував він – донедавна вуличний музикант-невдаха, а тепер суперзірка з розпроданими за декілька годин квитками на концерт у Палаці Спорту.

Вечір добігав кінця і залишалося заспівати лише одну пісню. Ту, яка зробила можливістю сьогоднішній вечір. Ту, яка запустила цю нестримну хвилю, яка несла Марка океаном популярності та народного визнання. Першу, яку він написав у співавторстві з Її Величністю – Музою. Перші акорди “Неба без тебе” змусили публіку шаленіти від свого кумира. Та замість того, щоб співати, той, на подив усіх, сказав:

– Сьогодні я хочу зробити щось особливе, – натовп одразу стих, завмерши в очікуванні. – Ця пісня… вона про світло. Про людину, без якої небо втрачає кольори. І сьогодні  ця людина тут.

Він знову знайшов очима Алісу і покликав її рукою. Дівчина, трохи збентежена, але з променистою посмішкою, почала рухатися до сцени. Світло прожекторів обрамило її силует м’яким золотим ореолом, і зал вибухнув оплесками. Марко простягнув їй руку, допомагаючи піднятися на центральну платформу.

– Це Аліса, – сказав він у мікрофон, ледве стримуючи тремтіння голосу. – Та, без якої не було б ні мене, ні цієї музики, ні цього вечора.

Публіка знову заревіла. Хтось у натовпі крикнув: “Ви така красива пара!”, а хтось – “Ну, давай! Цілуй її!”.

Марко відчув, що серце зараз вирветься з грудей. Він опустився на одне коліно і дістав із кишені ту саму обручку, куплену в ювелірному магазині.

– Кохана, – промовив він, дивлячись їй просто в очі, – ти зробила мене найщасливішим чоловіком на землі. Хочеш… бути моїм небом?

Дівчина прикрила рот рукою. Її очі блищали, у залі хтось зойкнув від розчулення. А потім вона кивнула – спершу несміливо, потім упевненіше.

– Так, – прошепотіла вона прямо у мікрофон. – Так!

Оплески, крики, спалахи телефонів – хвиля захоплення прокотилася залою. Марко підвівся, надягнув їй обручку на палець і  поцілував просто на сцені.

Пісня “Небо без тебе” продовжувалася, екрани засвітилися словами “Кохання – це музика”. Але двом закоханим не хотілося вже нічого. Просто бути одне з одним. Просто розчинитися у світлі прожекторів. Просто зникнути з цієї планети хоч на мить, щоб ніхто не зміг зіпсувати їм цього моменту.

“А тепер хай буде, що буде!” – пронеслося у голові хлопця. – “І нехай увесь світ зачекає!”

… Коли щасливий Марко після концерту забіг у гримерку по свої речі, на столику біля дзеркала лежав акуратно складений аркуш паперу. Всередині звичайною кульковою ручкою було написано: “Я знаю про тебе все. Ти – не зірка, а підробка, створена Музою. І скоро про це дізнаються всі, якщо…” Серце Марка на мить зупинилося, а в очах потемніло, перед тим, як він змусив себе дочитати записку до кінця…