"Алгоритм слави" Ч.9.

Решта днів до концерту минула у нескінченних репетиціях.  Орест бігав із блокнотом між світловими техніками та саунд-продюсерами, нервово розмахуючи руками. А команда в той самий час налаштовувала прожектори, димові гармати та великі екрани.

Перед початком кожної репетиції Марко під’єднував MICWONDER, прикриваючи це рухом, ніби просто перевіряв шнур. Пристрій реагував лагідним пульсуванням світла – лише мить, і вже зливався з темрявою сцени. Ніхто нічого не помічав: звукорежисери були зайняті рівнем вокалу, техніки – акустикою, а Орест весь час говорив з кимось телефоном.

На сцені все звучало ідеально. MICWONDER підлаштовувався під Марковий голос і в режимі реального часу корегував кожну ноту, кожну інтонацію, підсилював кожну емоцію, яку хотів передати артист. У навушнику хлопець чув себе впевнено, а якість була навіть кращою за студійний запис.

Та попри бездоганне звучання, було у цьому диво-пристрої щось, що непокоїло Марка. Іноді йому здавалося, що MICWONDER живе своїм життям. Він сам вирішував, як саме співати, випереджав його на частку секунди, ледь змінюючи інтонації або додаючи паузи, яких він не планував. Марко переконував себе, що це просто налаштування алгоритму, та все ж тривога поступово зростала.

– Ну що, Марку, готовий розірвати Палац Спорту? – вигукнув Орест після чергової репетиції, ляснувши його по плечу.

– Готовий, – відповів той, посміхаючись, хоча й сам не особливо вірив своїм словам.

І ось календар показував 16 грудня – вирішальну дату у житті Марка. День, на який чекав не лише він, а і його численні шанувальники. Перед Палацом Спорту зібрався справжній натовп. Сотні, потім тисячі людей стікалися з усіх боків. Вітер посилювався, погода псувалася, але ніхто на це не зважав – усі чекали на свого улюбленця.

Усередині панував хаос. Бігали техніки, Орест говорив у навушник, а Марко сидів перед дзеркалом, втупившись у власне відображення. У кишенях фірмових джинсів вже лежало два предмети, від яких залежало його подальше майбутнє. Обручка і диво техніки – пристрій для корекції голосу. 

У дверях у сріблястій куртці, міні сукні та на високих підборах з’явилася Аліса. Її волосся було зібране у високий хвіст, а очі сяяли тим самим зеленим вогнем, який колись спалив його спокій. Вона тихо підійшла, поклала руки йому на плечі, схилилася до вуха:

– Хвилюєшся? – запитала лагідно.

– Є трішки, – усміхнувся Марко, намагаючись приглушити шалений стукіт серця.

– Думай про сьогоднішній день не як про тест на виживання, а як про логічне завершення одного етапу твого життя і початок наступного.

– Кращого чи гіршого?

– Вирішувати лише тобі, коханий, – прошепотіла вона.

Марко глянув на дівчину у дзеркалі.

– А що як я розчарую своїх фанатів? Що, як не виправдаю їхніх очікувань? Що як вони не відчують того, що я хочу сказати своїми піснями?

Аліса нахилилася нижче і ніжно поцілувала Марка у губи:

– Вони відчують саме те, що відчуваю я, коли слухаю тебе. Ти справжній, Марку. Твої пісні – це ти. І цього вистачить, щоб підкорити будь-яку сцену.

Він узяв її руку, притис до щоки.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це потрібно було почути.