"Алгоритм слави" Ч.6.

Минув майже рік від тієї ночі, коли Марко вперше завантажив свої демки в додаток. За цей час його життя перевернулося з ніг на голову: він випустив дебютний альбом “Пульс”, що став хітом на стримінгах, підписав контракт з лейблом міжнародного рівня, а його обличчя з’явилося на білбордах по всій країні.

Публіка обожнювала його – за “щирість”, за “справжність”, за той самий “хлопчачий вайб із переходів”, який, здавалося, не загубився навіть серед гламурних фотосесій і продуманих інстаграмних постів. Та лише сам Марко знав, що кожна його пісня була створена у таємному співавторстві з Її Величністю – “Музою”. Програма завжди була під рукою – вдома, у студії, скрізь, де находило натхнення, та не вистачало якоїсь родзинки. Програма радила, як змінити темп пісні, які слова викличуть більше емоцій, які інструменти краще гармоніюють між собою для створення незабутніх хітів. 

Муза завчасно продумала концепцію усього альбому, корегувала тексти та виправляла місцями слабкий вокал. Саме тому Марко не поспішав з живими виступами, а рілси та тік-токи знімав лише під фонограму. Звісно ж, ніхто з його менеджерів, включаючи Ореста, про це не знав. Не здогадувалася ні про що і щаслива Аліса, якій Марко планував зробити пропозицію руки та серця і все чекав слушного моменту.

Марко, як міг, уникав розмови про концертну діяльність, та безмежне терпіння Савчука закінчувалося. 

– Ну ти ж сам розумієш – ми не можемо тягнути далі, – Орест ходив по офісу, розмахуючи телефоном, на якому був завантажений один з макетів афіші. – У нас уже все заброньовано, рекламу запущено, спонсори чекають. Палац Спорту, блін! Це твій момент.

– Я знаю, – Марко зітхнув, стискаючи долонями філіжанку з остиглою кавою. – Просто... я хочу бути впевненим, що все буде ідеально.

– Ідеально?! – Орест зупинився, здивовано поглянувши на свого протеже. – У тебе все вже ідеально. Пісні в чартах, фанати штурмують вхід на студію, бренди самі дзвонять! Чого ти боїшся?

– Та ні, не боюся… просто голос трохи “сів”, – почав викручуватися Марко, дивлячись убік. – Може, перенесемо на місяць-другий?

– Голос? – Орест підозріло примружився. – Марку, ти ж співаєш щодня в сторіс, у рілсах, лайвах. І все звучить прекрасно. Ти ж сам казав, що готовий.

Марко нервово потер потилицю.

– У студії – одне, а живий виступ – це зовсім інше. Я просто не хочу зганьбитися, якщо щось піде не так. 

– Не піде! – Орест різко придвинув до себе стілець і сів навпроти нього. – Слухай, я в цьому бізнесі двадцять років. І я ще не бачив, щоб хтось був настільки готовий, як ти. Ти маєш унікальний талант – його не можна зневажати. А тим паче відкладати до нових віників. Лови момент! Життя таке швидкоплинне!

– Просто… мені треба трохи більше часу, – тихо сказав Марко, ніби сам собі.

– Часу? – Орест нахилився ближче, голос став м’якішим. – Послухай, я розумію – тиск, слава, увага. Але Палац Спорту – це не просто ще один етап. Це твоя посвята. Якщо ти зараз відступиш, усі подумають, що ти не витримуєш темпу.

– Може, я й справді не витримую, – прошепотів Марко, ледве чутно.

– Та ну, не говори дурниць, – Орест ляснув його по плечу. – Ми з тобою це почали, ми й доведемо до кінця. Повір, після цього концерту тебе знатиме вся країна.

Марко ледь посміхнувся і кивнув головою.

– Гаразд, ризикну! – підсумував. – Пан або пропав!