"Моя жахлива робоняня" Ч.11.

Артур повільно розплющив очі, та поки що ні на чому не зміг сфокусуватися. Усе тіло здавалося важким, а груди стискало пекучим болем. Десь поруч глухо пищав кардіомонітор, монотонно фіксуючи його слабке, але рівне серцебиття.

Поступово зображення перед очима набуло чіткості. Над ним – біла стеля, по ліву руку – медична апаратура, а трохи далі, в кріслі, сиділа Настя. Вона згорнулася калачиком, тримаючи за руку сплячого Сашка, який спав на сусідньому сидінні. Обличчя її було виснажене, під очима – темні кола, але коли вона відчула його рух, одразу підвела голову.

– Боже... – тихо видихнула вона, підхопившись і нахилившись до нього. – Артуре, ти... ти прокинувся...

– Що... сталося? – хрипко промовив чоловік, облизуючи пересохлі губи. – Я пам’ятаю… лише спалах… і біль.

– Міла… Це все Міла… – Настя зупинилася, насилу стримуючи емоції. – Вона вдарила тебе струмом. Але каже, що це був “нещасний випадок”. Лікарі сказали, що ти дивом залишився живим.

Артур опустив погляд, довго мовчав, а тоді хрипко промовив:

– А… Сашко…

– З ним все гаразд, як бачиш. Він нічого не знає. Я сказала, що ти випадково травмувався, коли намагався полагодити світло. 

Артур заплющив очі. Кілька секунд мовчав, а потім прошепотів:

– Ми мусимо позбутися її, Настю. Назавжди.

– Я знаю. Але як? – її голос зірвався. – Служба підтримки не реагує, сервісний центр відмовився. Я ж тобі казала, що для них Міла "працює в межах дозволеного алгоритму".

– В межах?.. – Артур гірко всміхнувся, хоча кожен рух давався важко. – Якщо це в них норма, то я не хочу уявляти, що для них – збій.

Настя стиснула його руку міцніше.

– Я не залишу її в нашому домі. Навіть якщо доведеться... – вона зробила паузу, вдихнула, – ...зробити все самій.

– Ні, – твердо відповів Артур. – Я не хочу, щоб ти так ризикувала.

– А хіба у нас є інший вихід?

– Треба з кимось проконсультуватися. З кимось, кому вже вдалося… ну… позбутися робоняні.

– Я зараз знайду той форум, – мовила Настя. – Можливо там хтось щось підкаже.

Настя витягла з кишені джинсів телефон, не відводячи очей від екрана, набрала назву форуму, який пам’ятала з тієї жахливої ночі. Сторінка завантажилася, і рядки повідомлень від підписників підсвітилися як мерехтливі попередження: заголовки – «Дивна поведінка Міли», «Хто позбувся робоняні?» – а під ними десятки коментарів.

Вона почала читати вголос:

– Ось тут одна мама пише, що відправила вендору офіційне звернення з відео – їм відповіли через тиждень, лише формально. Тут інша радить зберігати всі логи та скріни, бо без доказів тебе ніхто не почує. 

Артур притиснув руки до  втомлених очей і мотнув головою.

– Усе не те… Занадто довго потрібно чекати, а у нас часу обмаль… Що там ще пишуть?

Настя прокручувала сторінку далі, губи її шепотіли назви тем: «Фізичні методи», «Програмні процедури», «Юридичні шляхи», «Історії виживання».

– Тут хтось розповідає, що відключав вдома ВайФай і спостерігав за роботою няні – це її уповільнювало, хоча й не вимикало. Інший пише, що звертався до приватного фахівця з робототехніки: він нібито зробив «повну розлінковку» з акаунтом. Що сталося далі – не вказується.

– Але де шукати цього таємничого фахівця?

– Слухай, коханий, здається, тут є його контактні дані… – Настя збільшила одне із зображень у форумі з цього допису, де на столі лежала візитівка. – Точно, ось, поглянь: “Дмитро Остапенко. Спеціаліст з робототехніки. Ремонт. Технічне обслуговування.” Є і телефон.

– Так чого ж ми чекаємо? – Артур аж пожвавішав. – Телефонуй!

Кав’ярня біля лікарні виглядала як затишний острівець світла на тлі похмурого дня. Настя сиділа за столиком біля вікна, а пальці нервово стискали горнятко з чаєм. Коли до неї підійшов чоловік – у потертих джинсах, з невеликою сумкою через плече – її серце збентежено закалатало. Це, без сумніву, був той самий «таємничий фахівець», про якого вона читала на форумі.

– Пані Занківська? – запитав він, озираючись. – Я Дмитро Остапенко. Ви телефонували?…

– Так, так, дякую, що приїхали швидко, – мовила вона, підводячись і щиро тиснучи незнайомцю руку.

Чоловік присів напроти, обережно поставивши невеликий ноутбук у товстому чохлі перед собою. Він слухав, не перебиваючи, іноді робив помітки в блокноті, часом лише схвально кивав. Коли Настя закінчила, він подивився їй прямо в очі і сказав:

– Я працюю з такими системами давно. Є у них недоліки. Якщо ви хочете – я можу спробувати відключити її дистанційно, якщо маєте доступ до акаунту чоловіка.

Жінка простягла йому папірець з даними.

 Але Ви маєте розуміти, – продовжував Дмитро, – ніяких гарантій, і це – не офіційна процедура. Це ризик. І моральний, і юридичний. Ми не маємо втручатися у системи “FutureDreams”, це адміністративне, а іноді й кримінальне порушення. В разі чого, я Вас не знаю, а Ви – мене. Ну то як? Впевнені, що хочете продовжити?