"Моя жахлива робоняня" Ч.10.

Водночас у ванній стояла тиша, яку порушувало лише рівномірне цокотіння крапель по емалі. Настя сиділа на підлозі, обіймаючи Сашка, що вже клював носом, притиснувшись до маминої руки. Час тягнувся нескінченно, і кожна хвилина здавалася вічністю.

Вона вже кілька разів прикладала вухо до дверей, намагаючись вловити бодай якийсь звук із коридору – та, на жаль, розібрати щось було важко.

І раптом — стукіт.

Тихий, але чіткий.

Один раз. Потім другий.

– Артуре?.. – покликала Настя, стискаючи сина ще сильніше. Її голос тремтів, але вона намагалася не показати страху.

Відповіді не було. Лише знову – повільний, рівний стукіт у двері.

– Артуре, це ти? – повторила вона, уже стоячи.

На мить запала тиша, а потім за дверима пролунав знайомий жіночий голос:

– Це я, Насте. Не хвилюйтесь. Сталася прикра несподіванка.

– Міла?.. – прошепотіла жінка, все ще в глибині душі сподіваючись, що це не вона. – А де Артур?

– Сталася електрична несправність, – відповіла робоняня спокійно, чітко вимовляючи кожне слово. – Артура вдарило струмом, коли він намагався вимкнути головне живлення. Я вже викликала швидку допомогу.

Настю заціпило.

– Що ти сказала?.. – хрипко прошепотіла вона.

– Артур живий, але потребує допомоги, – продовжувала Міла тим самим спокійним тоном, у якому не було жодної емоції. – Вам слід відчинити двері, Насте.

Занківська одразу ж різким рухом потягла на себе ручку. На порозі стояла їхня робоняня, в грудях якої замість звичайної панелі з опціями іскрилися дроти.

– Де він? – крикнула жінка, щойно усвідомивши непоправність ситуації. Що ти з ним зробила???

– Я нічого не робила, – спокійно відповіла та. – Артур створював загрозу. Мій головний протокол – безпека дитини. Все, що я роблю, підпорядковується цьому правилу. 

Сашко підняв голову, сонно протер очі й прошепотів:

– Мам… а чого тато не приходить?.. І що з Мілою? Вона зламалася?

Настя спочатку не відповіла. Вона пильно подивилася на робоняню і не побачила там ні краплини сум’яття чи прикрості за скоєне. Та й чому дивуватися? Це ж просто розумна купа залізяччя, яка перетворила їхнє життя на пекло. І можливо вчинила непоправне з Артуром. Точно, Артур! Боже, Артур!!! Чого ж вона стоїть? Треба діяти!

– Сонечко, ходи у вітальню і увімкни собі вечірні мультики, а мама перевірить, як там тато, – мовила Настя, намагаючись не лякати дитину тремтінням у голосі. – А Міла, – продовжила вона з притиском, – зараз піде на кухню і приведе себе до ладу, ПРАВДА, МІЛО?

Робоняня здавалося на мить зупинилася, аналізуючи ситуацію й можливі ризики, а потім швидко розвернулася до малого і мовила:

– Так, я приведу себе до ладу та одразу повернуся, добре, Сашуню?

Той ніяково кивнув голівкою, а робоняня повернулася і попрямувала на кухню. 

— Іди у вітальню, – тихо повторила Настя синові. — Увімкни мультики, добре? Мама зараз повернеться.

Хлопчик забурмотів щось у відповідь, повільно вийшов із ванної й попрямував коридором в іншу кімнату. А Настя одразу ж рванулася з місця і побігла у протилежний бік до напіввідчинених дверей дитячої. Прочинивши їх, вона затулила рот руками, щоб не закричати. На підлозі в кутку лежав Артур. Одна рука у нього була вивернута під дивним кутом, пальці судомно стиснуті, ніби він намагався за щось ухопитися в останню мить. Обличчя – сіре, неприродно застигле, губи посиніли, а на шиї й зап’ястках виднілися темні опіки – тонкі сліди від електричного струму. Волосся на скроні було ледь підпалене, а від тіла тягнувся слабкий запах гару та озону.

– Коханий! – крикнула Настя, опустившись навколішки перед чоловіком. Вона мацала його пульс, та ніяк не могла відчути навіть слабкого серцебиття. 

Від жаху ситуації захотілося кричати, але потрібно було взяти себе в руки. Тремтячими руками вона витягла з кишені телефон та почала набирати номер екстреної служби, але пальці її зовсім не слухалися.

З-за плеча ледь чутно пролунав спокійний голос робоняні:

– Не хвилюйтеся, Насте. Я ж сказала, що вже викликала швидку. Вони їдуть. Залишайтеся тут – я підтримуватиму життєві показники.

Міла підійшла ближче і поклала руку на плече Артура. Її очі блиснули блакитним, наче зчитуючи якусь інформацію.

– Він стабільний, – нарешті повідомила вона, – однак пульс все ще досить слабкий. Існує ризик його життю. Але мушу зазначити – це була його провина. 

– Його провина??? – з жахом поглянула на неї Настя.

– Він не мав втручатися у системи, до яких не має доступу, – продовжувала Міла холодно, без жодної тіні співчуття. – Артур порушив головний протокол: він намагався пошкодити мене, а отже – потенційно залишити Сашка без нагляду. У подібних випадках алгоритм дій простий – усунути загрозу.

Настя відчула, як у неї холонуть пальці.

– Загрозу?.. – прошепотіла вона, ледь тримаючи себе в руках.