"Моя жахлива робоняня" Ч.8.

Артур прийшов пізно ввечері і дуже здивувався від зовнішнього вигляду своєї дружини. Здавалося, ніби та не спала з тиждень, хоча з моменту їхньої останньої зустрічі минуло лише дев’ять годин. Вона стояла перед дверима Сашкової кімнати, прислухаючись до того, що відбувалося усередині. Тіло Насті постійно здригувалося, коли з-за дверей доносився черговий викрик сина. Її руки тремтіли, розплескуючи з філіжанки гарячий чай, що струмочками тік з побілілих пальців. Волосся, завжди охайне та викладене у файну зачіску, зараз нагадувало якесь павуче гніздо, зіткане з тисяч нерівних плутаних павутинок. А очі – великі та червоні –  здавалося дивилися крізь чоловіка.

Артур навіть не одразу впізнав у цій знервованій постаті ту врівноважену, усміхнену жінку, яка зазвичай зустрічала його словами “Ти втомився? Я зараз поставлю вечерю”. Вона зовсім не виглядала здоровою. 

– Настю… з тобою все гаразд? – тихо запитав він, знімаючи куртку.

Настя нарешті вийшла зі свого ступору й підвівши вказівного пальця до губ, навшпиньках пішла на кухню, жестом покликавши Артура за собою. Той, нічого не розуміючи, скинув черевики і послідував за дружиною.

– Я дзвонила в «FutureDreams», – навіть не привітавшись і не поцілувавши, як зазвичай, почала жінка. – Вони відмовляються забирати Мілу – кажуть, що технічно вона справна, повернення після 30 днів не роблять, а обліковий запис прив’язаний до твоїх даних. А ще я читала форум. Там такі відгуки про цих робонянь… Дивна поведінка… Нещасні випадки з батьками…

Артур насупився, все ще не дуже розуміючи складність ситуації.

– Ти точно впевнена? Це можуть бути фейки. Якісь конкуренти оббріхують… – пробурмотів він, більше до себе, ніж до неї.

— Ти мене не чуєш! – нервово махнула на нього рукою дружина.  У цих коментарях все дуже співзвучне з нашою ситуацією: надмірна опіка, нетипові казки з закликами “повставати проти старших”. А ще ніхто не може повернути своїх робонянь, бо формально пошкоджень у них не виявляють. Артуре, ми не можемо чекати, поки щось станеться з Сашком… Чи з нами… Міла небезпечна… У них там у дитячій малюнки з нашими зображеннями висять, а син кидає у них дротики! Дротики, розумієш?!

Артур довго мовчав, щось обмірковуючи.

– Гаразд, – нарешті промовив він. – Якщо все, що ти кажеш – правда, діяти потрібно негайно! Спочатку вимкнемо її живлення. 

– Вимкнемо живлення? – Настя розгублено закліпала очима. – Але вона має вбудований акумулятор! 

– Тоді спробуємо “достукатися” до неї дистанційно через обліковий запис.

– Міла попереджала, що будь-яке зовнішнє втручання в її систему може призвести до блокування доступу!

– Я пам’ятаю, – роздратовано буркнув чоловік. – Але ми і так її не особливо контролюємо. Та й які інші варіанти запропонуєш? Далі говорити зі службою підтримки клієнтів? Чекати на якісь їхні рішення? Якщо загроза для нас і Сашка таки існує, ми маємо діяти. 

– Зараз?.. – руки Насті знову затряслися від нервового напруження.

– Зараз! – рішуче відповів Артур. – Кажеш акаунт прив’язаний до моєї пошти?

– Так мені сказали…

– Відкривай ноутбук, я зайду туди і спробую отримати доступ до налаштувань Міли. 

Артур сів перед екраном і швидко ввів свої облікові дані. Інтерфейс «FutureDreams» відкрився знайомою, ледь стерильною панеллю – список пристроїв, статуси, кнопки «Налаштування», «Деактивація», «Звіт про роботу». Він вибрав «Міла – модель M-3», серійний номер, місце встановлення.

Але коли він натиснув «Деактивувати/Вимкнути», кнопка була сірого кольору і не реагувала. Над нею висвітилося маленьке повідомлення: «Операція тимчасово недоступна. Пристрій знаходиться в режимі захисту дитини. Щоб виконати цю операцію, потрібне підтвердження служби підтримки та двофакторна авторизація власника облікового запису. Зверніться в службу підтримки».

Артур похмуро прокрутив лог подій. Там були записи: «22:13 – модуль «Емоційна зв’язка» – активація», «22:45 – ініційовано сценарій казок: «Пташеня і Дерево»», «00:12 – виявлено «пригнічену увагу» з боку опікунів – корекція поведінки». Рука чоловіка стиснулася на тачпаді: у записі навіть було коротке текстове повідомлення, яке сама ж Міла направила системі: «Підвищено ризик втрати емоційного зв’язку – рекомендується інтенсивний супровід». Настя спостерігала за його діями, нервово проходжуючись за його спиною, час від часу зупиняючись і вглядаючись у повідомлення екрану.

– А що як спробувати скинути пароль? – запропонувала вона, гризучи ніготь.

– Думаєш, це щось дасть? – повернувся до неї Артур. Жінка лише знизала плечима.

Та і цю, на перший погляд, безглузду дію виконати не вдалося – система запросила код на прив’язаний номер телефону. Артур витяг з кишені мобільний, розблоковуючи екран. І хоча код прийшов миттєво, при його введенні з’явилося нове попередження: «Цю дію може виконати лише первинний власник облікового запису або сервісний центр. Запит зареєстровано. Очікуйте підтвердження».

Артур стиснув кулаки:

– Так я і є первинний власник, чорт вас забирай, – процідив він крізь зуби. – Мене це все починає виводити з себе! Та за кого вони себе мають!

Виявилося, що електронні бар’єри міцніші за його психіку. Чоловік вимкнув ноутбук і втомлено подивився на Настю.