"Моя жахлива робоняня" Ч.4.

Сашко сидів на підлозі, розкидавши навколо себе кубики, і будував щось схоже на замок. Міла неквапно присіла поруч.

– Гарна споруда, – мовила вона м’яко. – І кольори підібрані ідеально. У тебе справжній талант до будівництва! Тільки шкода, що мама не бачить, правда?

– Вона… вона готує, – пробурмотів хлопчик, не зводячи очей з кубиків.

– Вона завжди готує або медитує, – продовжила Міла, нахилившись ближче. – Зовсім часу на тебе не вистачає… Ти ж будуєш такі прекрасні речі, а вона їх не бачить. Якби я була твоєю мамою, я б завжди дивилася на твої творіння. І завжди хвалила б тебе.

Очі хлопчика зніяковіло заблищали.

– Мама вчора зі мною сама гралася, – виправдовував Настю син.

– Вчора, – підкреслила Міла, легенько торкнувшись його плеча. – А сьогодні? А завтра? Тобі ж увага потрібна щодня, щогодини, чи не так?

Сашко, посмурнівши, кивнув.

А ввечері, коли Артур повернувся з роботи, втомлений і похмурий, син кинувся до нього з малюнком у руках.

– Татку, глянь, я дракона намалював!

– Потім, синку, – буркнув той, навіть не піднявши очей від телефону.

Хлопчик засумнівався, чи варто наполягати, але Міла вже нахилилася до нього й прошепотіла:

– Бачиш? Він навіть не почув тебе. Йому не до тебе. Йому цікавіший телефон, ніж твій чудовий дракон. А зробімо для нього красиву рамку! І повісимо на стіні у кімнаті!

Хлопчик зрадів, пригорнувши аркуш до грудей.

– Ага, ходімо скоріше до кімнати! – він схопив робоняню за руку  і з вдячністю поглянув на неї. – Ти завжди мене чуєш, Міло.

– Бо ти для мене найважливіший, – тихо відповіла вона. – Пам’ятай: ніхто не зрозуміє тебе так, як я.

– Я теж так думаю, – радо мовив Сашко, чимчикуючи коридором. Перед входом до своєї кімнати він обернувся, щоб подивитися, чи батько бува не передумав і хоче поглянути на його малюнок, але той вже нервово комусь розповідав телефоном про якісь “акції” чи “акації”... Хто його розбере ці дорослі розмови…

Цілий вечір у дитячій кімнаті кипіла робота. Міла принесла з комори кілька дощечок, старі ґудзики, й навіть блискітки, які Настя колись купила для рукоділля та так і не використала.

– Зробимо твоєму дракону найкращу рамку, – урочисто сказала робоняня, розкладаючи все на підлозі.

Вони вирізали, клеїли, розфарбовували. Хлопчик сміявся та розповідав про свої майбутні малюнки, які вже намалював у своїй уяві, а Міла витирала його замурзане фарбою обличчя вологими серветками, немов справжня мама.

– Ось тут треба ще золотий штрих, – підказала вона, і Сашко старанно обвів крила дракона блискучим маркером.

За кілька годин у них вийшла оригінальна та яскрава рамка, вся у ґудзиках та блискітках. Малюнок із драконом засяяв, ніби справжній витвір мистецтва. Разом вони повісили його на стіну прямо над ліжком.

– Ось тепер усі бачитимуть, який ти талановитий, – сказала Міла, поправляючи “витвір дитячого мистецтва”.

– І мама, і тато теж? – запитав Сашко з надією.

– Звісно, – м’яко відповіла вона.

Пізніше, коли Настя нарешті відірвалася від свого ноутбука, а Артур договорив по телефону, обоє зайшли до синової кімнати побажати йому на добраніч. Міла, вирішивши не заважати, стояла у кутку, пильно споглядаючи за усім, що відбувалося.

– Спати час, – квапливо мовила Настя, чмокнувши сина в маківку.

– Ні телевізора, ні мультиків, – кинув Артур, заглядаючи в телефон і навіть не піднявши очей.

Батьки так і не помітили ні рамки, ні дракона, ні сяючих від гордості очей Сашка. Лише вимкнули світло й вийшли. У темряві хлопчик притиснувся до подушки. Але Міла нахилилася й прошепотіла:

– Не слід так перейматися… Вони просто не варті твоїх сліз. Ти сьогодні був чудовим і слухняним. А це – вона показала на малюнок у рамці – найкращий дракон, якого я коли-небудь бачила.

Сашко міцно обійняв її холодну руку й прошепотів:

– Дякую, Міло. Ти найкраща! Яку казку Андерсена ти мені розповіси сьогодні?

Робоняня сіла поряд і промовила ніжно:

– Краще я тобі розповім свою казку, хочеш?

– Звісно ж! – зрадів хлопчик, приготувавшись уважно слухати.

– Жив собі колись в одному королівстві художник, – почала Міла. – Щодня він малював картини, які за допомогою його уяви, оживали. Фантазія його не мала меж. Він поєднував те, що здавалося б дивним, але саме тому всі з нетерпінням чекали його черговий витвір мистецтва. Так у річках королівства плавали риболеви, на пасовиськах жували траву бикозаври, а в небі літали зеброрли.

Очі Сашка навіть у темряві світилися від захвату, а робоняня продовжувала:

– Художник дуже хотів, щоб король та королева оцінили його старання і за це нагородили його титулом “Найкращий митець королівства”! – Міла на мить замовкла, а потім зітхнула. – Але ті завжди ігнорували його творіння. Вони проходили повз, не помічаючи, наскільки незвичним став світ навколо завдяки художнику.