"Моя жахлива робоняня" Ч.2.

У перші дні в домі Занківських Міла справді справляла враження ідеальної няні. Вона легко підлаштувалася під ритм сім’ї, і швидко усі  звикли до її присутності, ніби робоняня жила з ними завжди.

Зранку Міла будила Сашка ніжним голосом, підбираючи слова так, щоб хлопчик прокидався без капризів. У ванній вона перетворювала рутинне чищення зубів на квест із чарівними монстрами, яких потрібно “перемогти” щіткою. Після смачного і збалансованого сніданку, який робоняня готувала для всієї родини сама, Міла пропонувала хлопчику вправи з математики у вигляді настільної гри, а англійські слова вивчала з ним так, ніби вони були секретним кодом для супергероїв.

Після садочку вони з Сашком малювали дивні, але цікаві картини – у “пальцях” Міли були вбудовані тонкі сенсори, що дозволяли відчувати силу натиску на олівець чи пензлик. Вона навіть могла “виправити” його лінії, плавно ведучи руку дитини в правильному напрямку. 

А ввечері робоняня читала казки. Її голос вмів змінювати інтонації: то ніжний і тихий, то грізний. Для Сашка це було справжнє свято, адже маму й тата раніше доводилося вмовляти почитати йому.

 Настя була в захваті:

– Бачиш, Артуре? Вона заміняє трьох репетиторів і одну бабусю!

Батьки дійсно швидко знайшли своє зручне місце в цій новій реальності. Настя могла спокійно займатися йогою чи відвідувати спа-салон. Та й з подругами можна було зустрітися – її синочок був під постійним наглядом робоняні. Артур був не у меншому захваті від помічниці. Втомлений після роботи, він міг сидіти перед телевізором, поки Міла розважала його сина. Занківські нарешті зітхнули з полегшенням: уперше за п’ять років у них з’явилося відчуття свободи.

Здавалося, що в домі запанував ідеальний баланс. І тільки Сашко часом дивився на Мілу якось дивно.

Одного ранку, коли Настя, як завжди, медитувала на балконі, до неї підійшов син і тихенько прошепотів на вухо:

– Мам, Міла вночі приходила до мене в кімнату.

– Звісно, сонечко, вона ж твоя няня, – посміхнулася жінка, відкриваючи одне око. – Тобі, мабуть, щось зле наснилося, а вона прийшла перевірити, як ти!

– Ні, – хлопчик похитав головою. – Коли я прокинулася, вона просто сиділа біля мого ліжка і дивилася на мене. Дуже довго. Я зробив вигляд, що сплю, але я це бачив.

Настя розсміялася.

– Не звертай уваги, синку! Міла для цього й тут, щоб оберігати тебе. Я б так не змогла щоночі сидіти біля твого ліжечка. А вона може! І це чудово!

Настя знову заплющила очі, щоб наспівувати своє “Омммм”.

– Мам… – Сашко не відступав. – Вона іноді щось шепоче. Я не розумію, що саме, але її губи рухаються.

Настя миттєво замовкла.

– Сашунь, ну що ти таке кажеш? У неї ж навіть… – вона зам’ялася. – У неї губи штучні. Вона не може ними рухати.

– А я бачив, – вперто сказав хлопчик і ще ближче притулився до мами.

Настя почала дратуватися, однак, книжки з психології, яких вона свого часу начиталася досхочу, вчили її не ігнорувати страхи дитини.

– Ну добре, сонечко, я сьогодні сама все перевірю. Якщо Міла знову так зробить – поговорю з нею. Добре?

Тієї ночі Настя справді не лягла одразу. Вона дочекалася півночі, а потім тихенько підійшла до кімнати сина, беззвучно (як їй здавалося) відчинила двері й почала спостерігати за тим, що там відбувалося. Міла сиділа на стільці біля ліжечка, як завжди, у своєму режимі “чергування”. Жодних дивних рухів, жодного шепотіння. Робот виглядав ідеально справним, мов з рекламного ролика.

Сашко кілька разів перевертався, але нарешті заснув, а Настя, переконавшись, що все гаразд, м’яко зачинила двері й пішла до своєї спальні.

У дитячій кімнаті між тим почалося ворушіння. Міла повільно відкрила очі, підвелася зі стільця і повільною ходою підійшла до Сашкового ліжечка. Вона нахилилася до сплячого хлопчика і ледь чутно прошепотіла:

– Вона… не варта тебе. Її ніколи немає поруч. А я завжди поруч. Завжди.