"Ctrl+C, Ctrl+Книга" Ч.9

“Літературна кав’ярня” була схожа радше на чиюсь вітальню, ніж на заклад громадського харчування. Старі дубові полиці, забиті книжками в кілька рядів, вигиналися під їхньою вагою, а відвідувачі сиділи за круглими столиками, яким би, між тим, не завадила невеличка реновація. 

Катя відчинила двері — і дзвіночок на порозі мелодійно задзеленчав. Вона вдихнула на повні груди запах меленої кави, кориці й старого паперу, і в ту ж мить побачила його. Гришко сидів біля вікна, у тій самій позі, що й колись у шкільній їдальні: ліктем обперся об стіл, рука підтримувала щелепу, і в очах світилася знайома, легковажна іскринка. Тільки тепер замість картопляного пюре перед ним стояла чашка капучино.

– Привіт, Катю, – сказав він, підводячись і помітно нервуючи.

– Привіт, – відповіла вона, намагаючись зробити голос байдужим, хоча серце калатало так, ніби їй знову п’ятнадцять.

Він простягнув руку, вона подала свою – й обоє відчули зрадницьке тремтіння при потиску.

– Ти зовсім не змінилася, – мовив він з усмішкою.

– Все така ж сіра мишка? – запитала іронічно.

– Ага… Мишка в рожевій сукні…

– То ти слухав подкаст? – запитала, боячись глянути Гришку прямо в очі.

Гришко зробив ковток кави й, не відводячи погляду від співбесідниці, ледь усміхнувся:

– Є за мною такий грішок… А тепер ти в нас зірка? Фотосесії, інтерв’ю, меми з кицькою… Чекаю, коли вже голлівудське кіно про тебе знімуть.

Катя раптом змінилася в обличчі. Образа на шкільне кохання, хлопця, який ігнорував її, накрила з головою. Вона склала руки на грудях і крижаним голосом відповіла:

– Якщо й знімуть, то ви з дружиною, сподіваюся, будете у перших рядах. Багато в чому я завдячую саме вам двом, як ідейним натхненникам моєї творчості.

Гришко від такої несподіваної відвертості аж закашлявся, ледь не вдавившись пінкою, а потім притишено додав:

– До речі, про нас із Танькою…

Співбесідниця чи не вперше поглянула своєму колишньому однокласнику просто в очі.

– …у нас все, – закінчив він і відкинувся на спинку стільця. – Ми розлучаємося.

Катя ледь стримала здивування.

– Ого! – тільки й видала, а потім підняла брову. – Що ж за хмара затулила сонце у вашому сімейному раю? Тільки не кажи, що я якось до цього причетна…

– Та ні, – нервово потер потилицю Гришко. – Проблеми у нас накопичувалися вже давно. Але я зараз не хочу про це говорити. Краще поговорімо про тебе, про нас…

– Немає ніяких “нас”, – відрізала Катя. Вона відчула, як нарешті сповзають з носа її рожеві окуляри. – У тебе родина, діти! Двоє дітей! Хай там які у вас проблеми – вирішуйте їх заради малечі. Для дітей батьки – це ж святе. 

Дівчину накрила хвиля суму. Вона згадала своїх маму і тата й одразу відчула як зрадницьки запекло в очах.

– Ти не розумієш, Катю, – продовжував тим часом Гришко. – Просто… я побачив тебе на екрані, у соцмережах, навіть книгу купив і прочитав. І згадав… ну… ту Катю в рожевій сукні.

– Ту, що нагадувала тобі солодку вату? І яка потім весь вечір виглядала тебе, поки ти зі своєю Танюхою “створював нове життя” за гаражами?

Він винувато посміхнувся:

– Ну… я був дурнем.

– Був? – Катю вже було не спинити. – А зараз розуму набрався?

Гришко почервонів і втупився у філіжанку. Катя ж відчувала, як усередині все колотиться: від давнього болю, від несправедливості життя й від того, що частина її вже зрозуміла, наскільки довго вона дивилася на цього чоловіка з-за скелець рожевих окулярів.

– Я мабуть піду, – мовила дівчина після паузи. – Сам розумієш: життя зірки насичене. У мене сьогодні мистецький захід намічається і все таке… А ти не гарячкуй зі своєю “половинкою”... Вона в тебе хоч і норовлива, та пристрасна і гаряча. І дітки у вас гарненькі вийшли. 

– А як же ти?… Ми?… – белькотів Гришко.

– А нас з тобою ніколи не існувало, – сказала, як відрізала, підвівшись з-за столу, а потім додала: – Хіба що у моїй підлітковій уяві.

Катерина енергійною ходою пішла до виходу, а її колишній однокласник ще довго дивився на її книгу з автографом, яку вона залишила біля його філіжанки з капучіно.