"Ctrl+C, Ctrl+Книга" Ч.4

Змотивована новою ідеєю книги, Катя не стала відкладати роботу і в той же вечір почала писати. Ну як, почала… Відкрила чистий документ Word, написала назву “Тіні твоїх слів”, зробила абзац і… довго дивилася в білосніжну сторінку, намагаючись витиснути з себе перше речення. Та думки не поспішали лізти в голову. Ще одна чашка чаю, ще один засудливий погляд Муськи – нічого. Жодного слова. Жодної літери.

– Та що це за напасть? – мовила Катя сама до себе. – Можливо, завтра натхнення з’явиться?

Але воно не з’явилося ні на наступний день, ні на день після нього. 

– Ну що там, Катерино? – за тиждень почувся стурбований голос Мар’яни Павлівні у слухавці. – Не телефонуєш, не розповідаєш, як роман новий просувається. Чує моя дупа, у тебе якісь труднощі!

– Та ні, ні, все гаразд, – завірила її дівчина, намагаючись не акцентувати своєї уваги на дупі редакторки. – Роман пишеться, ніби сам собою. Я такого натхнення за собою ще не помічала!

– Ну дивись мені! У нас же з тобою контракт на три книги, так що дві ще за тобою!

Від’єднавшись, Катя протяжно зітхнула. Ну і де та муза, коли вона потрібна?? З горя полізла в Інтернет, шукати загублену музу. Натомість знову наткнулася на сторінку зі Штучним Інтелектом.

– Ну що, допоміг мені з ідеєю та назвою, може почати писати допоможеш? – запитала вона вголос, а потім ввела у стрічці чату: “Напиши мені інтригуючий початок книги, щоб читачу одразу стало цікаво”.

– Звісно! – одразу ж з’явилося повідомлення на екрані. – Ось варіант інтригуючого початку для “Тіні твоїх слів”, який відразу створює загадку та містичну атмосферу: “В кімнаті було тихо, як у могилі. Я зупинився перед старим комодом, на якому лежав щоденник, вкритий пилом та павутинням часу. Обкладинка була з потрісканої шкіри, а на ній виднілися витончені візерунки, немов щось шепотіло мені: «Не читай…» Але я вже тримав його в руках”.

– Непогано, хоча й одразу в лоб… – мовила Катя скептично. Але речення непогані, можна буде використати.

Вона вже вводила інший запит: “Створи мені героїв до цієї книги та опиши їхні зовнішні та внутрішні характеристики”.

З відповіддю віртуальний помічник не забарився. Так у перспективної молодої авторки Катерини Опришко з’явився головний герой – 28-річний Олексій, допитливий одинак з темним, трохи скуйовдженим волоссям, сірими очима та невеличким шрамом на щоці, який любить старовинні книги і має пристрасть до загадок і таємниць. Крім нього до списку персонажів додалася розумна та рішуча подруга Олексія Марія, минуле якої пов’язане зі щоденником; головна антагоністка – пані Вероніка з неоднозначними мотивами та старий бібліотекар – пан Матвій, знайомий зі світом старовинних артефактів. Щоб не загубитися в усіх персонажах, Каті довелося робити імпровізовану стіну злочину, роздрукувавши світлини з образами героїв книги, створених Штучним Інтелектом, та приклеївши їх над столом у своїй кімнаті.

– А це ше шо жа чирк? – сплеснула руками бабця Мотря, переступивши поріг. – Дитино, ти шо вбити кого хошеш, чи в правоохоронні органи пішла?

– Та ні, бабусю, це я складаю сюжет до своєї книги! – заспокоїла її онучка.

– Ти ж мені шпалери попшуєш! Диви! Диви! Вже! – і бабця почала енергійно шкрябати нігтем краєчок скотчу.

– Я потім його легенько сама відклею, коли допишу роман, – запевнила Катя, ніжно взявши непрохану гостю за зап’ястя.

– От капошнишя! Тільки добро в хаті пшувати! – пробурмотіла Мотря. – Обоє ви такі. Ти і та нагла морда Мушька!

– А вона вже Вам чим не догодила? – поцікавилася онучка.

– Ходить та жиркає на мене, ніби хоче в капчі мої нашчати, от чим! – видала бабця, склавши руки на грудях. – Бішове отроддя!

– Бабусю, Ви б так не нервували, здоров’я вже не те! Може, лягли б краще біля телевізора, відпочили б!

– Жі ждоров’ям у мене вше дай Боже! Ще вас ж Мушькою переживу! А телевіжора твого дивитишя не буду, краще рожкажи мені, про що пишеш?

– Про одного хлопця, який отримує у подарунок старовинний щоденник, і щоразу, як він його читає, події з нього починають відбуватися в реальному світі. Інтригуюче, правда?

– Дурня якашь! – прошамкала Мотря. – Ти б краще про шось реальне пишала. Про те, шо зараз відбуваєтьшя. Про війну, наприклад.

– Про неї багато письменників писатимуть. А я своїм романом хочу навпаки людей з реальності занурити у вигаданий світ уяви та фантазії. Щоб не зациклювалися лише на поганому.

– Ти диви! Фантажьорка нашлашя! Поки дешь в інших світах літаєш, люди женятьшя і діточок роштять! 

– От Ви не можете, щоб мені про це не нагадати, – обурилася Катя. – Нема у мене хлопця і не буде поки що! Я творчістю займатимуся! І рахунки наші за ці гроші оплачуватиму. Щоб Вас з Муською годувати!

Випалила і одразу ж пожалкувала:

– Тьфу на тебе! Баба ж хоше, як краще тобі, а ти… – махнула рукою і вийшла з кімнати, а на порозі вже Муська стоїть.

– Ну а тобі чого? – огризнулася на неї дівчина. – Теж прийшла моралі читати?

Кицька лише вальяжно повела хвостом, зміряла її вже коронним засудливим поглядом, і зникла за дверима.