"Ctrl+C, Ctrl+Книга" Ч.2

– Муська, злізь з ноута! Я кому сказала, пухнаста ти мордо! – невдоволено крикнула Катя, зганяючи кицьку зі свого робочого місця. Персидська красуня щось невдоволено буркнула, поглянула наглими очиськами і зіскочила на стілець. 

– А я, по твоєму, де сидітиму, пані? – перепитала, а сама руки в боки.

– Няв! – протяжно відповіла Муська, типу “хіба мене це цікавить?”

Дівчина зітхнула. Знала, що та з місця вже не здвинется. Хай хоч світ догори дриґом перевернеться. І дав же Бог домашнього улюбленця. Ну не зовсім Бог. Сусідка попросила подивитися місяць-другий, поки погостює у доньки в Іспанії. А тут війна. Через півроку Катя допетрала – вона не повернеться. Зателефонувала  – переконалася у своїй винятковій інтуїції. Таки не повернеться до Перемоги. Тож Муська стала примусовим членом письменницької родини, яка складалася з самої Каті та її прабабусі Мотрі, що доживала віку в невеличкій квартирі правнучки. 

Батьки Каті загинули, коли їй було всього п’ять рочків. Того літа вони вперше зібралися в поїздку до Криму – автобус, сонце, фотоапарат у татовій сумці, і мамині слова: «Повернемось, і готуватимемось з тобою до твоєї першої лінійки». Але додому вони вже не повернулися. Аварія автобуса на гірському серпантині. Ніхто не вижив.

Маленька Катя ще довго сподівалася, що це якась прикра помилка. Вона чекала, що ось-ось почує кроки, що батьки зайдуть, принісши із собою торби, наповнені запахом солоного моря і соковитих персиків.  Вона не знала, що саме трапилося, але світ, який раніше був повним любові та тепла, розчинився у повітрі, залишивши її саму, наодинці зі своєю розгубленістю та невимовною тугою.

Сироту взяла до себе бабуся Люба. Вона навчила Катю пришивати ґудзики, пекти пиріжки й тримати спину рівно. А ще прищепила любов до книг. У неї їх було чимало. Саме завдяки бабусиним старанням дівчинка у десять років написала своє перше оповідання “Лінивий Бодя” про сусідського хлопчину, який щодня бив байдики у їхньому подвір’ї. Бабуся сміялася тоді до сліз з яскравих епітетів онучки, але ощасливити самого Бодю таким “літературним шедевром” не дала – міг і кулаками віддячити. 

Чудова була її бабуся Люба. Але Боженько забрав і її – через десять років, тихо, після тяжкої хвороби, лишивши у квартирі та у серці дівчинки порожнечу.

Після цієї втрати Катя забрала із села свою прабабусю Мотрю – войовничу маленьку жіночку, чия вага навряд чи дотягувала до сорока кілограмів, але поглядом вона могла зупинити не лише коня на скаку, а й цілого слона, якби вони в Україні водилися. Мотря носила вставні зуби, які час від часу “знімала на відпочинок”, і тоді здавалося, що її усмішка ставала ще хитрішою.

– Шо ти ж нею панькаєшшя, ж тою Мушькою, – шамкала бабця беззубим ротом, шкандибаючи із вбиральні до своєї кімнати. – Бери ганшірку чи шовок який, і жени її в три шиї! От шучка мохната! Ти диви! Наші коти в моєму дининштві такими наглими не були, бо ми їх за те лупили аж гай шумів!

– Та вона ж мене подряпає, бабусю! – запротестувала Катя. – Та й не наша вона, а сусідчина.

– Де там! – махнула рукою Мотря. – Галька не повернешшя зі швоїх Ішпаній! Тож маємо Мушьку розуму навщити, якшо з нами хоще і далі жити! Вшьо, шьогодні беж вещері!

– Я чи вона? – запитала Катя, посміхаючись.

– Та обидві! – бабця пошкандибала до кімнати. – І шо мені ж вами робити…

Онучка подивилася на наглу Муську, і про всяк випадок погрозила їй кулаком. А тій хоч би хни. Навіть оком не повела. Дівчина роздратовано смикнула зі столу свій старенький ноутбук та пішла на кухню – заварювати чай і працювати над ідеями нової книги, які не спішили лізти до голови.