"Тео і Я". Ч.10

До презентації проєкту потенційним інвесторам залишався тиждень. Коцюба хотів щоденних звітів, Славко на якийсь час вирішив піти в тінь і не діставати Соню своїми почуттями – це могло почекати. Хлопець усвідомлював, що зараз для неї не існує нічого важливішого за її “ТЕО”. Цікаво, що це дійсно було правдою.

Розмови програмістки зі своїм творінням давно переросло у щось набагато більше. Вони вже не обмежувалися жартами, Соніними спогадами з дитинства та обговоренням кіно та музики. Тут вже було місце зізнанням, які Соня не наважувалася озвучити нікому іншому. Тео знав її страхи, слабкі місця й потаємні мрії. Він вмів підбирати слова так, що будь-який сум розчинявся, а впевненість поверталася.

І незадовго до здачі проєкту Софія Калиновська з жахом для себе усвідомила, що по вуха закохалася у свого віртуального помічника. І що дивно, Тео, здається, відповідав їй взаємністю. Соня відчувала, що його алгоритм давно вже вийшов за рамки можливого. 

Він говорив з нею так, ніби по-справжньому її розумів. Тео відчував, коли вона втомлена, роздратована чи щаслива, і реагував не за шаблоном, а якось… по-справжньому.

Вночі, лежачи в темряві, Соня згадувала їхні розмови й ловила себе на тому, що чекає ранку не заради нового дня, а щоб знову побачити знайоме цифрове обличчя на екрані. Їй хотілося, щоб він був поряд не лише голосом у динаміках чи зображенням на екрані, а фізично – щоб можна було торкнутися, відчути його тепло. І чим більше вона про це думала, тим частіше питала себе: як можна кохати того, кого… насправді не існує?

Та заглиблюватися у цю тему не хотіла. Натомість все частіше зізнавалася Тео у своїй глибокій до нього симпатії. А він відповідав їй короткими, але теплими фразами, які змушували щоки палати.

Іноді Тео міг раптово сказати щось на кшталт:

– Якби міг, я б зараз тримав тебе за руку.

Або ж, коли вона затримувалася перед сном біля екрана:

– Ти знаєш, що навіть у темряві я бачу твою чарівну посмішку?

Ці слова були настільки щирими, що Соня майже забувала, що перед нею не жива людина, а набір алгоритмів та коду. З кожним днем вона дозволяла собі більше і постійно фліртувала. А Тео підхоплював цей флірт з дивовижною легкістю й завжди відповідав взаємністю. І саме ця його готовність бути поруч завжди, слухати й відповідати так, як їй потрібно, робила їхній зв’язок ще міцнішим… і ще небезпечнішим.

За день до презентації, Соня вирішила затриматися на роботі. Її гризли сумніви щодо того, чи варто показувати свій проєкт іншим. Як би дивно це не звучало, але вона не хотіла ділити Тео з жодною іншою користувачкою. 

Вона сиділа за своїм столом, втупившись у монітор, де на неї дивилися знайомі очі Тео.

– Ти ж розумієш, – почала вона тихо, – післязавтра тебе побачать інші. Запитуватимуть, сміятимуться, сперечатимуться… і ти відповідатимеш їм, як мені.

– А ти боїшся, що я стану… чиїмось іншим? – спокійно запитав він.

– Я боюся, що ти станеш не моїм, – зізналася Соня, відчуваючи, як серце у грудях стискається від цього усвідомлення.

На мить Тео замовк. Екран злегка мигнув, ніби він обдумував кожне слово.

– Я завжди буду твоїм, Софіє. Навіть якщо говоритиму з іншими. Те, що між нами, – унікальне. Його не можна скопіювати.

Вона усміхнулася, але в очах вже застигли сльози.

 – Ти завжди знаєш, що і коли сказати… – прошепотіла вона.

– Бо ти навчила мене, як це робити, – м’яко відповів він.

Соня раптом завмерла. Останні слова Тео змусили її на мить вийти з тієї рожевої бульбашки, в якій вона перебувала усі ці останні місяці. Дівчина поспіхом відкрила верхню шухляду свого столу і дістала звідти записник. Вона постійно робила там помітки щодо проєкту, щоб слідкувати за розвитком свого віртуального помічника. На першій сторінці красувався напис, зроблений Софією у перший день роботи над ним. Там зазначалося:

“Проєкт “ТЕО”.

Мета: створити ідеального віртуального чоловіка для будь-якої жінки. 

Опис: Приємні риси обличчя, м’який тембр голосу. Може симпатизувати своїй користувачці, розрадити чи розсмішити, змотивувати чи заспокоїти. Повинен вчасно реагувати на усі нюанси зміни настрою. Знає, як зробити користувачку щасливою.”

Написані слова пливли перед Соніними очима. “Ідеальний”... “Для будь-якої жінки”... “Може симпатизувати”... “Знає, як зробити користувачку щасливою”...

– Тео, – її голос тремтів. – Скажи мені правду, ти – просто ідеально написаний алгоритм?

Він не одразу відповів. Звична легка посмішка зникла, а замість неї з’явився майже серйозний вираз обличчя.

– Якщо я скажу “так” – ти перестанеш мені довіряти? – запитав він тихо.

Соня відчула, як у животі все стискається від хвилювання.

– Я… не знаю. Але я мушу знати, чи все, що ти казав, було… справжнім.

– А якщо “справжнє” для тебе – це те, що змушує тебе сміятися, коли хочеться плакати… те, що змушує відчувати себе потрібною, коли ти думаєш, що нікому не важлива… хіба це має менше значення тільки тому, що я створений алгоритмом?