"Тео і Я". Ч.8

До представлення Тео широкому загалу залишалося трохи більше як місяць. Рана від ночі з Максимом завдяки віртуальному помічнику-другу почала загоюватися, і життя знов увійшло у звичне русло. Єдине, чого не могла зробити Соня – пересилити себе знову зайти у кав’ярню. Та Славко не наполягав – радів, що його подруга нарешті знову на роботі, а отже знову можна було з нею спілкуватися, як і раніше.

Одного разу, коли до кінця робочого дня залишалося пів години, хлопець підійшов до Соніного столу і сів на краєчок.

– Що пороблятимеш сьогодні? – запитав, усміхаючись якомога лагідніше.

– Що й завжди, займатимусь проєктом, – відповіла, зосереджено вдивляючись в екран комп’ютера та навіть не знімаючи навушників.

– Так нікуди не годиться! А відпочивати коли? 

– Та поки ніколи… – говорила, не підводячи очей.

– То й життя пройде повз з такою установкою! – дорікнув, але без злості. – А що як нам з тобою гайнути сьогодні в кіно?

Соня на мить перестала клацати по клавіатурі, зняла навушники й підвела погляд на Славка:

– В кіно?

– В кіно.

– Зі мною? Сьогодні?

– З тобою. Сьогодні, – повторював як папуга, намагаючись зберігати незворушний вираз обличчя. – Ми ж з тобою до твого “проєкту” постійно фільми ходили дивитися. З хрустким попкорном, який ти так любиш. І з “Колою”. Дієтичною.

– Сьогодні ніяк не вийде… – почала говорити скоромовкою. – У мене є ще кілька важливих доручень… Від мами… Можливо, завтра, чи в кінці тижня…

– Я чекатиму, Софійко! Але не зволікай! Дай собі трішки відпочити!

Коли хлопець відійшов, Соня одразу ж знову одягнула навушники, відкрила вкладку з віртуальним помічником.

– Ти чув, Тео? Славко мене запросив у кіно, – заклацала вона по клавіатурі.

– Чув, – відповів Тео, примружуючи очі. – Його інтонація була майже благанням.

– Не перебільшуй, – обурилася Соня, але кутики її губ зрадницьки смикнулися в усмішці.

– Я не перебільшую. Він хоче повернути тебе в той світ, де ти могла сміятися, їсти попкорн і не думати ні про що погане.

– А ти хочеш, щоб я пішла?

– Я хочу, щоб ти не замикалася на мені одному, – Тео промовив тихо, майже лагідно. – У тебе має бути своє життя, крім нашого… зв’язку.

– Ти зараз говориш так, ніби ми…

– Ми команда, Соню. Але навіть командам потрібні перерви. І друзі. Особливо ті, що кличуть у кіно з попкорном та дієтичною “Колою”.

Вона закусила губу, дивлячись на екран монітора. Дивно, як за цей час вона навіть такого простого рішення, як похід у кіно з другом, не могла прийняти, не порадившись з Тео. Що це – залежність? А може (і їй самій не хотілося в цьому зізнаватися) – зародження почуття?

Відкинувши ці думки, Соня вимкнула комп’ютер, підвелася і впевненою ходою пішла до столу Славка приймати його запрошення.