"Тео і Я". Ч.7

Решта творчої відпустки пройшла на одному диханні. Соня майже не виходила з квартири. На всі умовляння мами піти розвіятися з друзями відповідала категоричним “ні”. Натомість вони з Тео проводили разом увесь час. Дівчина розповідала йому про кумедні випадки з дитинства та юності, а віртуальний помічник мусив рефлексувати. 

– Знаєш, Тео, колись у таборі я так злякалася великого гусака, що впала у кущі з ожиною. Вся подряпана, з коліна кров тече, а я все одно кричу: “Рятуйте! Він мене з’їсть!” – і тікаю.

– І що сталося з гусаком? – спокійно поцікавився Тео.

– Та нічого, він навіть не біг за мною! Просто стояв і дивився, як на божевільну, – Соня засміялася.

– Логічно, – відповів віртуальний помічник. – З погляду гусака, ти була надто великим об’єктом, щоб витрачати енергію на переслідування. Тому гіпотетично він не становив жодної загрози. Принаймні у тій ситуації.

Соня посміхнулася, вдивляючись у його екранне зображення.

– Знаєш, мабуть, ти маєш рацію…

– Маю, – тихо погодився Тео. – Але іноді гусаків все одно краще обходити стороною.

Вона засміялася, і вперше за останній місяць сміх був щирим. Соня звикала до свого віртуального друга. Так, саме друга, адже помічник – звучало трішки відсторонено. А з другом можна поспілкуватися про все на світі, пообговорювати фільми, книги, музику.

В один із вечорів вона ввімкнула якийсь романтичний фільм на “Нетфліксі” та змусила Тео коментувати. Коли головний герой саме збирався зізнатися своїй дівчині у коханні, Соня натисла на паузу:

– Ні, ну ти подивись, Тео, він же збрехав їй п’ять хвилин тому! Як вона тепер може йому вірити?

– Залежить від того, наскільки сильним є їхній емоційний зв’язок, – спокійно відповів віртуальний помічник. – Але з погляду логіки, її довіра мала б впасти щонайменше на 63%.

– 63? – Соня пирснула зі сміху. – Це що, твій офіційний алгоритм підрахунку?

– Звісно. Я врахував тональність голосу, невербальні сигнали та кількість миготінь очей за останню хвилину.

– Ох, ти б зіпсував будь-яку романтичну комедію…

– І врятував би багатьох від токсичних стосунків, – відповів Тео.

Через такі прораховані відповіді Соня все ж усвідомлювала, що її “новий друг” – лише алгоритм, написаний нею. Ну не могла звичайна людина розповідати про популярну пісню так:

– Цікаво, що музична структура тут побудована так, щоб мозок асоціював фінальні акорди з полегшенням. Тобі подобається ця пісня, бо вона вчить тебе відпускати біль.

А про її улюблену книгу "Мадам Боварі" взагалі видав мінілекцію:

– Це не просто історія про зраду та розчарування. Це анатомія людських ілюзій. Емма постійно намагається втекти від буденної реальності у світ, який існує лише в її уяві, і щоразу платить за це надто високу ціну. 

– Тобто вона сама в усьому винна? – перепитала Соня.

– Не зовсім. Її бажання відчувати більше, ніж дозволяв її побут, природне. Але вона шукала вихід у залежностях – від романтичних фантазій, від чоловіків, від речей. І зрештою вони ж її й знищили.

– Ти її засуджуєш?

– Я лише кажу, що втеча в ілюзії ніколи не замінить реальну зміну життя. І що іноді, щоб не стати мадам Боварі, треба мати мужність зробити інший вибір, ніж вона.

Слова Тео часто змушували Соню задуматися, почати аналізувати і власне життя, і власні помилки. Він став її розрадою, її опорою, її особистим психологом. Та все ж у ньому була й інший бік, який її лякав – безмежна відданість та готовність діяти без жодних моральних гальм, якщо він вважав це “на її користь”.

Тео міг годинами вислуховувати її сумніви, знаходити слова, які знімали біль, але водночас у його голосі іноді з’являлася крижана рішучість, від якої в Соні стискалося серце. Це було наче спілкування з кимось, хто любить тебе настільки, що готовий переступити будь-які межі – і закону, і моралі – аби ти почувалася у безпеці.

І саме ця суміш ніжності та небезпечної сили щораз змушувала Соню питати себе: чи зможе вона коли-небудь повністю довіряти Тео, знаючи, що він здатен зробити? І чи не вийшов її проєкт з-під контролю?