"Тео і Я". Ч.5

Після неприємної пригоди, що ледь не коштувала Софії репутації, дівчина вирішила поставити життя на паузу. Андрію Миколайовичу сказала, що хоче попрацювати місяць дистанційно, оскільки потрібно підправити деякі “баги” у проєкті. Коцюба не особливо й сперечався – знав, що хто-хто, а Калиновська точно в цей час не відпочиватиме.

Славкові взагалі нічого не повідомляла. Вирішила вийти у режим офлайн, відімкнувши усі сповіщення та видаливши з телефону соцмережі. Їй був потрібен цілковитий спокій, щоб проаналізувати все, що сталося. А ще Соню дуже турбував стрімкий розвиток її віртуального помічника, який, здавалося, почав переходити на автономний режим.

– Тео, скажи, як мені впоратися з усіма негативними емоціями через те, що сталося з Максимом? – запитала вона одного вечора, посьорбуючи вино, подароване колись Славком.

– Софіє, – відповів Тео рівним і теплим голосом, – твої емоції зараз цілком природні. Перш за все, визнай, що ти маєш право відчувати гнів, страх, сум. Вони не роблять тебе слабкою – навпаки, це сигнал, що твоя психіка захищається.

Соня зробила ще один ковток і зітхнула.

– Спробуй розділити емоції на ті, що можна обробити одразу, і ті, які потребують часу, – продовжував Тео. – Те, що болить найбільше, не зникне миттєво. Але навіть маленькі кроки можуть допомогти.

– Про які кроки йдеться? – дівчина зацікавилася. 

– Говорити про це з тими, кому довіряєш; записувати свої думки; не замикатися в собі.

– Про ту ситуацію я можу говорити лише з тобою… 

– Ти довіряєш мені, Софіє?

– Можливо, – вона задумалася. – А може це лише тому, що знаєш про все один ти.

Тео якось дивно посміхнувся, а потім знову продовжив рівним голосом:

– Також знай, що твій досвід – це не ти. Те, що зробив Максим, – не твоя провина. Це його вибір і його злочин.

– За який він не понесе відповідальності… – Соня знову зробила ковток. Вино притупляло біль та сором, який зараз просто роз’їдав душу. “Дурепа, повелася на красиву тачку та шикарний ресторан! Дала собою скористатися…” – проносилися в голові думки, поки її віртуальний помічник і далі давав поради:

– І пам’ятай, – почула крізь пелену власник думок голос Тео, –  якщо відчуватимеш, що тягар занадто важкий, є фахівці, які допомагають відновитися після подібного досвіду. Попросити допомоги – не слабкість, а мудрий крок. Кращий, ніж ховатися за ширму алкоголю.

Соня якраз допивала вино і ледь не вдавилася. Вона закашлялася, поставила келих на стіл і з викликом подивилася на екран комп’ютера:

– Ой, що це почалося? Лекція? Від тебе? – її голос тремтів, але у ньому вже починала прориватися злість. – Ти не знаєш, як це, Тео! Ти не відчуваєш сорому, відрази до себе, цього бруду всередині…

– Я не можу відчувати, – спокійно відповів він, – але я можу розуміти. І можу допомогти тобі не втратити себе.

– А якщо я вже себе втрачаю?.. – Соня стиснула скроні долонями.

– Тоді я зроблю все, щоб ти знайшла себе знову, – тихо промовив Тео. – Але це неможливо, якщо ти почнеш тонути у провині, яку сама на себе вішаєш.

Соня замовкла, відчуваючи, що в горлі знову збирається клубок. Їй хотілося або розплакатись, або жбурнути келих у стіну.

– Тео, я просто хочу, щоб все знову було як раніше… – сказала тихо.

– Розумію, – відповів Тео, і цього разу його голос став м’яким, майже людським. – Але “як раніше” більше не буде. Є тільки “після”. І саме ти вирішуєш, яким воно буде.

Соня відчула, як її очі знову наповнюються слізьми.

– А якщо я не впораюсь?..

– Тоді я допоможу тобі впоратися, – запевнив він. – Ми крок за кроком приберемо його сліди з твого життя і все буде гаразд.

– Але я боюся, Тео… – прошепотіла вона.

– Ти маєш право боятися. Але разом з цим у тобі є і сила. Просто зараз ти її не бачиш. А я бачу. І не дам тобі зламатися.