"Тео і Я". Ч.4

Соню розбудив дзвінок мобільного, що поступово повернув її в реальність. Голову одразу пронизав сильний біль. Вона відкрила очі, та все було ніби в тумані. Дуже хотілося пити, хоч один ковточок води. Інстинктивно потягнулася до телефона, приклала до вуха:

– Софійко, донечко! – почувся у слухавці стурбований мамин голос. – Дякувати Богові, ти жива! А я тобі вже стільки смс-сок настрочила, коли побачила, що ліжко у твоїй кімнаті заправлене і тебе немає. Коли це ти вчора додому прийшла? І коли встигла сьогодні так швидко вибігти? Мабуть, і не снідала!

До Соні поступово почало доходити – вона зараз зовсім не там, де думала. Вільною рукою протерла очі та роззирнулася. Кімната, що більше була схожа на холостяцький барліг, не вражала чистотою та гігієною. Розкидані речі, пляшки від пива та пусті коробки піци. Простирадло, під яким зараз лежала Соня, скоріше за все, не пралося тижнями.

– Доню, ти мене чуєш? – перепитала мама.

– Так, чую, вибач, на роботу викликали дуже рано, – відповіла хриплим голосом, який сама не впізнала.

– Софійко, ти що застудилася? Говориш дивно!

“Ну нічого від неї не приховаєш!” – подумала одразу Соня, а у слухавку сказала:

– Мабуть, трішки є…

– Не переживай, я тобі заварю чаю з липою, коли повернешся. А хочеш, з малинкою зроблю!

– Дякую, мамулю! Ти в мене найкраща! А зараз мені вже слід повертатися…

– Так, так, розумію, донечко! Тоді до вечора!

Щойно від’єдналася і привстала, щоб знайти свій одяг, до кімнати зайшов Максим.

– Ну що, сонько? Ти сама зберешся чи тобі допомогти? – мовив він, єхидно посміхаючись.

– Я… Ми…

– О, так, це було чудово! – відповів театрально, показуючи два великих пальця догори. – У мене і фотки є! Хочеш покажу?

Не чекаючи дозволу, Максим безцеремонно всівся поряд з Сонею та розблокував екран свого мобільного. Те, що дівчина там побачила, змусило її ледь не скрикнути від неприємного здивування. 

На екрані, серед десятків знімків, були вони двоє – але не так, як Соня пам’ятала. Та вона, правду кажучи, взагалі нічого не пам’ятала з минулого вечора. Лише якісь розмиті образи. Тим часом хлопець безцеремонно гортав стрічку зі світлинами. Їхніми світлинами. 

На одній з них вона лежала в ліжку, наче спить, а Максим нахилявся над нею з самовдоволеною усмішкою. Декілька кадрів виглядали ще гірше: розпатлане волосся, сповзла ковдра, півтемрява кімнати й тінь від його руки, яка ніби намагається щось поправити на її обличчі.

– Це… ти жартуєш? – голос Сони зірвався.

– Та чого ти, – розтягнув він губи у фальшивій усмішці. – Спогади ж. Може, колись дітям покажемо. Хоча, які там діти! Ми ж з тобою були обережними, чи не так?

У Соніних вухах гучно зашуміло. Вона відчула, як по спині пробіг холод.

– То ми з тобою… – мовила ледь чутно.

– О, так, і не раз… Ти ще та гаряча штучка!

– Але ж я не давала згоди… Мені так здається…

– Отож-бо, що тобі це лише здається!

У Соні всередині все стиснулося. Кожне слово, вимовлене з цим відчуженим, самовдоволеним тоном, гострим лезом впивалося у її серце. Вона не могла згадати нічого. Лише уривки: шум у голові, гіркий присмак вина, миготіння вогників за вікном “Тесли”. І тепер цей погляд Максима – хижий, владний, впевнений, що повністю контролює ситуацію. 

– Ти… ти підмішав мені щось у напій? – голос зрадницьки тремтів.

– Лялечко, ну що за дурниці, – він удавано образився, але його очі блиснули холодом. – Ти сама мене хотіла.

 – Я? – вона відсунулася якнайдалі, вчепившись пальцями у край ковдри, наче це був її останній захист. – Я… навіть не пам’ятаю, як ми сюди потрапили.

– Бо була розслаблена. І зі мною тобі було добре, правда? – він наблизився, і Соня відчула різкий запах парфуму, від якого її ледь не знудило.

– Ні… Я… Цього не могло статися… – шепотіла вона до себе, ніби в якомусь припадку.

– Могло, ще й як могло! Але це буде нашою з тобою таємницею, – Максим награно їй підморгнув. – Ти ж не хочеш, щоб ці світлини з мого телефону перекочували до директора твоєї компанії? Чи до твоїх рідних?

Соню наче вдарило струмом. Вона відчула, як холодний страх підіймається з живота до горла, стискаючи його так, що дихати стало важко.

– Ти… шантажуєш мене? – ледве вимовила вона, намагаючись, щоб голос не зламався.

– Називай, як хочеш, – він розвів руками, наче все це було просто жартом. – Я лише пропоную зберегти нашу маленьку таємницю. І повір, лялечко, тобі вигідніше бути чемною. А зараз одягайся і йди. Мені вже на роботу час йти. Ще побачимося!

Соня стояла кілька секунд, мов закам’яніла, намагаючись осмислити почуте. Його «ще побачимося» прозвучало, як вирок.

Вона квапливо почала одягатися, рухи були різкими, плутаними, руки тремтіли так, що ґудзики ніяк не потрапляли у петлі. Максим, не кваплячись, підвівся і підійшов до дзеркала поправити зачіску, навіть не дивлячись на неї.