"Тео і Я". Ч.3

– Я радий, що ти мені написала, – з усмішкою мовив Максим, відкриваючи перед дівчиною дверцята новенької “Тесли”. Соня здивувалася такому дорогому авто, але виду не подала. “Ну і що, що працює офіціантом, а має круту тачку”, – закралася у голову думка. – “Можливо, хоче ввести в оману, працюючи офіціантом, приховати свою заможність?”

– Я теж поки що не пожалкувала, – кокетливо відповіла вона на репліку хлопця, застібаючи пасок безпеки. – Куди поїдемо?

– Якщо не проти, спочатку в ресторан, а потім – вже на твій розсуд, – Максим хитро підморгнув співрозмовниці.

– Звучить привабливо, – мовила Соня. – Я зі своєю роботою постійно пообідати не встигаю.

– А ким ти працюєш, якщо не таємниця? – запитав хлопець, натиснувши на педаль газу. Автівка плавно рушила з місця і швидко набирала обертів.

– Та ні, зовсім не таємниця, – відповіла дівчина. – Я – програмістка.

– Думав, що це чоловіча професія, – іронічно заявив Максим. 

Соня вже не одноразово чула цю фразу, однак, ніколи від залицяльників, які сподівалися на більше ніж одне побачення.

– Я просто дуже люблю працювати в чоловічому колективі, – заявила вона, кидаючи погляд на співбесідника, щоб перевірити його реакцію. А та не забарилася:

– Серйозно? Хіба з ними не нудно? – запитав, ледь стримуючись, щоб не вколоти якимось саркастичним жартом.

– Навпаки, – дівчині подобалося, що Максим починає виходити з себе. “Нехай знає, що можна казати, а про що краще промовчати,” – промайнула думка. А вголос сказала: – Стільки компліментів щодня, запрошень на побачення…

– Як це ти для мене тоді час знайшла? – в голосі знову в’їдливі нотки.

– Зробила виняток і розчистила трішки свій дуже насичений розклад, – додала йому в тон.

Максим нічого не встиг відповісти, бо вони якраз під’їхали до двоповерхового ресторану "Смак & Шарм", відомим тим, що там зазвичай відпочивали ті, хто не звик рахувати гроші. Соня поглянула на великі панорамні вікна з бронзовими рамами, за якими виднілися елегантні столи, вкриті сніжно-білими скатертинами. Як часто вона проходила повз і заздрила тим, хто знаходився всередині.

– Нам сюди? – здивовано запитала Соня, з сумнівом поглядаючи на супутника. 

– Так, – мовив той із самовдоволеною усмішкою, відкриваючи дверцята авто. – А що, думала, що у простого офіціанта немає коштів на вечерю в такому місці?

“Чесно кажучи, ні!” – хотілося відповісти дівчині, та вона стрималася. 

Максим подав їй руку, допомагаючи вийти з машини, а потім повів її до вхідних дверей. Коли вони зайшли всередину, Соню одразу огорнув аромат свіжоспеченого хліба, легких прянощів і дорогих парфумів. Усередині панував приглушений напівморок, підкреслений м’яким світлом настінних бра. У дальньому кутку джазовий квартет грав якусь дуже знайому мелодію.

– Вражає? – тихо запитав Максим, намагаючись зчитати реакцію супутниці.

– Трохи є, – визнала Соня, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя. – Але ж ти розумієш, що тепер я повинна поставити тобі сто запитань.

 – Став, але тільки після келиха вина, – підморгнув він.

Їх провели на другий поверх до столика біля вікна, де за склом відкривався вигляд на нічне місто, залите золотистими вогнями. Соня, вмостившись у м’якому кріслі, витягла телефон, щоб сфотографувати інтер’єр, але екран раптом спалахнув повідомленням від Тео:

"Він намагається справити на тебе враження. Ти усміхаєшся, але пульс трохи прискорений. Чому?"

Соня відчула, як у грудях з’явилося дивне тремтіння – чи то від вина, чи від того, що її віртуальний помічник продовжує «бачити» її навіть тут. Дійсно, вона поставила софт зі своїм проєктом і на мобільний, щоб мати контроль за процесом тестового режиму. Але за три місяці це було вперше, що Тео проявляв ініціативу без її попереднього запиту.

– Все гаразд? – Максим помітив, як Соня на мить застигла з телефоном у руках. 

– Ага, просто… робочі моменти, – вона швидко набрала відповідь своєму ШІ-помічнику: "Просто цікаво, куди все це веде" і натиснула відправити.

– Робота навіть за вечерею? – Максим усміхнувся, однак, в його голосі був докір. – Таки не можеш на кілька годин вирватися зі світу кодів та віртуальної реальності?

– Звідти іноді не так просто вирватися, – пожартувала вона, роблячи ковток вина, яке їм щойно принесли. Телефон знову завібрував.

"Ведеться до того, що ти зараз з ним, а думаєш – не про нього."

Соня скосила очі на екран і ледь не посміхнулася. "Тео, ти ревнуєш?" – швидко надрукувала вона під столом.

– Так не годиться! – Максим підняв брови, нахиляючись ближче. – Я тебе в таке місце запросив, а ти весь час в екрані.

– Маєш рацію, вибач, більше не буду, – Соня подивилася на хлопця серйозно, а в цей момент на екрані з’явилося:

"Я не ревную. Я аналізую. Але відповідь на питання все одно цікава."

Дівчина глибоко вдихнула, відклавши телефон убік.