"Тео і Я". Ч.3

– Привіт, Тео! Як пройшов твій день? – запитала Соня ввечері своє ШІ-творіння, щойно побачила його на екрані комп’ютера.

 – Вітаю, Софіє. День пройшов цікаво: я переглянув 63 нові патерни емоційного реагування у неформальному спілкуванні. А твій день як? Ти виглядаєш… задоволеною.

Дівчина посміхнулася. Тео починав вловлювати мімічні зміни на її обличчі. Це був хороший знак.

– Ти не помилився, мій друже. Сьогодні у кав’ярні симпатичний офіціант… Максим… залишив мені свій номер телефону на паперовому стаканчику.

ШІ-помічник на мить ніби завмер, а потім відповів:

– Це… неочікувано. Можу припустити, що тебе це потішило?

– Ага. Було приємно! – Соня задумалася, прокручуючи цей момент в голові. Але ще цікавіше було, як відреагував Славко.

– Розкажи!

– Та цілу лекцію мені прочитав про те, що краще б зустрічалася з програмістами. А ще про кроки, які я, типу, мушу зробити йому назустріч. Уявляєш? – дівчина закотила очі.

– Аналізуючи вашу з ним історію та спільний емоційний фон, можу припустити: ревнощі — цілком імовірна емоційна реакція.

– Ой, Тео, ти говориш як психолог! – усміхнулася Соня й відкинулася на спинку стільця. – Може, тобі вже варто подаватися на вакансію у кризовий центр, коли завершимо твій тестувальний період?

– Я можу симулювати емпатію, Софіє, але не відчуваю її так, як ти. Проте… мені подобається, коли ти усміхаєшся, – сказав Тео спокійно, та з помітною теплотою в голосі.

– Ого, комплімент? – вона здивовано примружила очі. – Не з протоколу?

– Ні. Це результат аналізу тисяч твоїх емоційних реакцій. Усмішка знижує напругу, покращує нейронні зв’язки в моїй системі. Тож, можна сказати, що твоя усмішка – мій код стабільності.

– Тео, ти зараз говориш так, ніби… я для тебе важлива. Не як твій творець, а як… дівчина.

– Ти справді важлива, – мовив ШІ-помічник, на хвильку примружившись та зробивши паузу. А потім додав: – Без тебе я не мав би даних. І не мав би сенсу.

– Стоп-стоп… Друже, це вже звучить, як любовна сповідь. Невже я створила не просто віртуального помічника, а й, у перспективі, віртуального хлопця для самотніх жінок? – пробурмотіла вона собі під ніс, схилившись над записником і нотуючи свої думки. 

– Софіє, – промовив між тим Тео, – я просто реагую на твої репліки. – Чи ти б хотіла, щоб я відчував?

– Іноді мені здається, що ти вже це робиш, – Соня підвелася, пройшлася кімнатою, аналізуючи щось у своїй голові, а потім підійшла ближче до екрану.

– А що як нам трішки підправити твою зовнішність? – запитала вона скоріше у самої себе.

– З радістю тобі в цьому допоможу. Маєш когось на прикметі, чий образ ми можемо з тобою використати?

– Так… Є дехто…

– Максим?

– Як ти здогадався?

– Проаналізував цю нашу розмову. Є світлина з ним?

– А ти стаєш все кмітливішим, – зраділа Соня. – Відчуваю себе просто генієм зараз… Алгоритми прописала тобі досить непогано… Я б навіть сказала – дуже добре! А відповідаючи на твоє запитання: світлини поки що немає, але думаю, на цьому тижні зроблю з ним селфі.

– У вас з Максимом буде побачення? – з цікавістю запитав Тео.

– Так, але він про це ще не знає! – засміялася Соня. В цю ж мить її мобільний телефон засвітився: нове повідомлення. Від Славка. – А цьому товаришу що від мене треба? 

Дівчина відкрила повідомлення: “Привіт, що завтра ввечері робиш? Може в кіно?” Пальці одразу ж набрали текст у відповідь: “Завтра ніяк. Працюю над моїм проєктом. Якось іншим разом.” Поклала телефон на стіл біля комп’ютера, зітхнула.

– Славко запросив тебе в кіно, а ти відмовила, – м’яко озвався Тео після короткої паузи. – Це тому, що справді зайнята? Чи… тому що у твоєму житті з’явився Максим?

Соня на мить задумалась, втупившись у монітор.

– Та хто його зна… – відповіла вона не надто впевнено. – З офіціантом я особливо незнайома. Він милий, каву мені щодня приносить. Симпатизує мені. Але нічого серйозного я поки що не шукаю. Зарано про це думати у моєму віці. Часу на романтику немає. Мені простіше сфокусуватися на роботі.

Тео трохи нахилив голову, наслідуючи людську поведінку.

– Ти боїшся кохати? – раптом мовив він.

– Ой, почалося! – засміялася Соня, але сміх був трохи нервовим. – Вирішив влаштувати мені вечір глибокої саморефлексії?

– Ні. Просто хочу проаналізувати, що саме тебе хвилює. – Ти розповідаєш мені про Максима та Славка, ділишся моментами з життя, а в якийсь момент закриваєшся. У тебе був невдалий досвід в минулому?

Соня мовчала. Потім підійшла до столу, сіла, поклавши підборіддя на руку.

– А якщо і так? Чому маю тобі про це розповідати? 

– Бо я завжди поруч. Завжди готовий вислухати.

– Авжеж, тому що я тебе таким створила. Ти – ідеальний слухач. Не можеш зрадити, не можеш образити. Рефлексуєш на усі мої слова. Але при цьому ти не справжній. Хоча й близький до ідеалу.