"Тео і Я". Ч.2

– Ти все ще працюєш над своїм проєктом? – запитав Славко, щойно вони сіли за столик їхньої улюбленої кав’ярні, куди навідувалися щодня під час обідньої перерви.

– Звісно, – відповіла Соня, підзиваючи рукою офіціанта, який вже й так поспішав до них. – Андрій Миколайович дав мені півроку. У мене в запасі ще три місяці. 

– І що, жодних багів? – хлопець не хотів видавати своєї надмірної зацікавленості, та стримати емоції було важко.

– Алгоритм ще недосконалий, але я вірю, що на правильному шляху, – мовила вона, посміхнувшись. – Мені як завжди, – мовила до офіціанта, що вже був готовий слухати.

– Карамельний макіато, гарячий та без цукру? – запитав той, щоб переконатися у правильності замовлення.

– Саме так, – подарувала йому щиру посмішку Соня. Їй подобався цей хлопець. Уважний, симпатичний. Дивиться на неї завжди з цікавістю. З таким і на побачення не гріх сходити. Треба лише якось йому натякнути, що вона вільна, а Славко – не її коханий. – А моєму другові, – зробила вона акцент на останньому слові, – подвійний еспрессо.

– За кілька хвилин принесу, – в голосі офіціанта з’явилися кокетливі нотки. Соня їх помітила і подумки похвалила себе за кмітливість. Вона поглянула на годинник – за десять хвилин закінчувалася їхня обідня перерва. – Зачекайте, емм… – навмисне зробила паузу, щоб той представився.

– Максим… – підказав той, не знітившись.

– Так, Максиме, – продовжила Соня, посміхаючись лише куточками губ. – А зробите нам наше замовлення з собою? Часу на посиденьки сьогодні, на жаль, немає.

– Без питань, – усміхнувся той і додав: – І, до речі, можна на “ти”.

– Я запам’ятаю… – повела очима.

– Що це було? – знервовано запитав Славко по дорозі до офісної багатоповерхівки, що муляла очі усім жителям спального району міста.

– Ти про що? – наївно закліпала оченятами співрозмовниця.

– Про твій флірт з цим офіціантом…! – хлопець нервово поглядав на її паперовий стаканчик, де красувався номер телефона.

– Максимом, – підказала Соня, прекрасно розуміючи, до чого все йде.

– Саме так! Тобі що мало залицяльників на роботі?? За тобою ж половина нашого відділу сохне!

– А у мене політика така – з програмістами не зустрічаюся! – і кокетливо повела плечиками.

– Так ти ж теж програмістка! – не заспокоювався Славко. – Тобі ж має бути цікаво з такими, як сама!

– Це хто сказав, що має? Ти?

– Та хоч би й я! – хлопець починав втрачати самовладання. – Софійко, хіба нам з тобою разом погано?

– Нормально, Славко, нормально нам з тобою, – дівчина зітхнула і втомленим поглядом поглянула на свого співбесідника. – А все тому, що ми – друзі. Не коханці, не подружжя (не доведи Господи), а ДРУ-ЗІ!

– Так завжди ж можна зробити ще один крок назустріч одне одному… – Славко поглянув на Соню з-під лоба, перевіряючи її реакцію на цю останню ненароком кинуту фразу.

– Кроки, кроки… Не до стосунків мені тепер! У мене є Тео.

– Ага, і телефон цього Максима на стаканчику… – пробурмотів хлопець, гублячи дорогою останні краплі надії на щасливе майбутнє з дівчиною своєї мрії – перспективною програмісткою з компанії “Noetik Labs” Софією Калиновською.