"Тео і Я". Ч.1.

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

– Софійко, досить вже за комп’ютером сидіти! – почувся з-за дверей ніжний мамин голос. – Очі побережи, дитино!

– Мамо, я ще п’ятнадцять хвилин і все! – роздратовано крикнула Соня і одразу ж пожалкувала через занадто різкий тон, а тому видихнула і додала вже спокійніше: – Поставиш поки чайку?

– Звісно, – почулося одразу ж. – Вже біжу! І бутербродів тобі нароблю. З маслом та медом. Як ти любиш!

– Дякую! Ти в мене найкраща! – мовила вже зовсім радісно у передчутті приємного чаювання та почала згортати закладки у своєму браузері. 

Останньою мала закрити сторінку з Тео, віртуальним помічником, над яким вона працювала вже третій місяць. Цей експериментальний ШІ-компаньйон наразі навчався емоціям через спілкування. І авжеж не сам, а за допомогою молодої та перспективної програмістки з компанії “Noetik Labs” 23-річної Софії Калиновської. І хоч працювати вдома дівчину ніхто не змушував, вона й сама була не проти спілкування зі своїм творінням, яким дуже пишалася. 

Тео (від Theos – “бог” або “вища істота”) вигідно вирізнявся від інших помічників на ринку ШІ. По-перше, він створювався за людською подобою, тож спілкування, можна сказати, було живим – голосові команди ніхто не відміняв. Цікаво, що ця його подоба змінювалася відповідно до запитів користувачок. 

Чому не користувачів? Тому що Соня програмувала його виключно для жінок. Їй хотілося, щоб кожна особа жіночої статі мала такого собі персонального лайф-коуча, який не лише виконував усі запити, а й міг симпатизувати своїй “господині”, розрадити чи розсмішити, змотивувати чи заспокоїти. Тео мав вловлювати усі нюанси зміни настрою користувачок та вчасно на них реагувати. Справжня жіноча мрія, чи не так?

Прототипом Соніного Тео, принаймні його зовнішності, був її давній друг Славко, з яким вони разом закінчили технологічний факультет і який працював зараз на ту ж компанію, що й вона. Однак, дівчина все ж зробила своєму ШІ-компаньйону кілька “апгрейдів”. І хоча Тео успадкував від Славка білосніжну посмішку, розумні очі та нічогенькі собі м’язи, його характер був зовсім іншим. Віртуальний помічник був уважнішим та м’якшим там, де Славко реагував із властивою йому іронією, а іноді й з нецензурним слівцем. Складалося враження, що Софія створювала ідеал – те, чого їй бракувало у реальному спілкуванні. І не тільки зі Славком.

Попри юний вік, дівчина вже мала чимало стосунків із хлопцями, проте з жодним вона не відчувала справжньої духовної близькості. Ніхто не прагнув зазирнути глибше, щоб пізнати її справжню сутність. А Соня була багатогранною особистістю – з безліччю талантів і ще більшою кількістю "тарганів" у своїй симпатичній голівці.

За стінами неприступної фортеці, які роками будувала навколо себе, вона була звичайною дівчиною, що просто хотіла кохати і бути коханою. Але бажаючих зруйнувати ці стіни та побачити, що ж там криється за усім цим фасадом, ставало дедалі менше. А час ішов. Тож Соня вирішила: “Не можу знайти свій ідеал – не біда! Зроблю його власноруч”. 

– Хто ж з нас, дівчат, не мріє про чоловіка, який буде найкращим другом, завжди зрозуміє і ніколи не засудить? – пояснювала вона свою концепцію виконавчому директору їхньої фірми – Андрію Миколайовичу Коцюбі, поважному дядечку років п’ятдесяти з пивним животиком. – Можу Вас запевнити: “продукт” розходитиметься на ринку як гарячі пиріжки!

 Андрій Миколайович лише мовчки схвально хитав головою. Він не хотів заморочуватися складними психологічними термінами, якими сипала його підопічна. Ні. Коцюба був візіонером. Зі справжньою бізнесовою жилкою. Він вже бачив перед собою шалені прибутки, які може принести йому проєкт Калиновської, а тому без заперечень дав їй зелене світло.

А про те, чи сам він може похизуватися такими ж якостями, як той “штучний” Тео, думати було ніколи – та й навіщо? Дружина якось не особливо скаржилася. А коли й були якісь скарги – усе вирішувала платинова кредитка…

– Софійко, чай готовий! – перервала роздуми мама. 

– Вже йду, нехай трішки остудиться, не люблю пити гарячого! – гукнула Соня, не маючи бажання вимикати комп’ютер. На неї з екрану дивився Тео. Його теплий погляд та невимушена посмішка іноді змушувала дівчину забувати, що це – лише її проєкт.

 – Хіба ж так годиться – змушувати свою маму чекати? – запитав він, хитро примружуючи очі.

Соня усміхнулась. Він і справді був уважним. Можливо, навіть надто уважним. Обробив почуту щойно розмову і зробив висновки. Тео швидко вчився і їй це подобалося. Та тестовий період все ще тривав. Презентація проєкту планувалася на кінець року, якраз перед зимовими святами.

– Будеш мені нотації читати? – запитала саркастично, перевіряючи, чи зможе здогадатися, що вона не серйозно.

– Вибач, Софіє! – тон віртуального помічника одразу ж змінився, і став стурбованим. – Я не хотів тебе образити! І жодним чином не намагався, як ти зауважила, “читати нотації”.

– Я це несерйозно сказала, – запевнила Соня, а у своєму блокноті занотувала: “Пропрацювати відтінки емоцій”. – Це був сарказм! – додала вона, усміхаючись. – Знову не зчитав тон?

– У твоєму голосі не було напруги, але фраза мала осудливу форму. Мені варто було запитати: “Це жарт?”