Розділ 22

В цей момент двері прочинились й хтось, хто влетів в них, встиг підхопити її під пахви, не дозволяючи прикластись обличчям об підлогу. З переляку вона знов вискнула й спробувала відбитись, але тут же почула знайомий голос:

– Лорі! Лорі! – Ліорен запустив вільною рукою світлову кульку. – Це я!

– Ліорен! – полегшено видихнувши, дівчина повисла в нього на шиї. – Тут хтось… – Алорія потяглась рукою до волосся, котре цей невідомий все ще тримав своєю п’ятірнею, хоча її друг явно нікого не бачив, й намацала гребінку. – Що це? – витягла вона приладдя.

– Гребінка для збору ягід, – здивовано дивився на неї парубок. – Що з тобою? Я ще ніколи не бачив тебе такою зляканою.

Дівчина відкинула гребінку й нервово розреготалась:

– Я думала, що на мене напали! Світло згасло, а хтось вп’явся у волосся!

– Навіть не уявляю, яким мав бути збіг обставин, щоб налякати тебе, – всміхнувся й Ліорен, роззираючись довкола. – Як тебе занесло до цієї комори?

– Шукала приміщення, в якому Ріоль дозволив нам попрацювати, а п’яний управитель не сказав з якого боку двері, – скривившись, рушила до них Алорія. – А моє щастя, як завжди, шкутильгає на обидві ноги ще й підсліпувате. Тому, воно обрало ці двері першими. А ти як тут опинився?

– Охоронці сказали, що ти спустилась вниз, – піднявши з підлоги нещасну гребінку, Ліорен потягнувся рукою до полиці, з якої вона, скоріш за все, і впала, щоб повернути інструмент на місце.

В цей момент Алорія вже була біля виходу і, як тільки зібралась прочинити двері ширше, щоб вийти – їх знов захряснуло перед самим її носом, ще й світлова кулька згасла. Одразу ж за цим почувся гуркіт й дівчина злякано притислась спиною до дверей:

– Ліорене! – тихо, немов боячись когось потривожити, протягнула вона. – Ти де?

Тиша, що за цим наступила, налякала її ще більше. Алорія почала смикати двері, але вони остаточно замкнулись й піддаватись не збирались. Вона спробувала запустити світлову кульку також, але та згасла – не встигла й з долоні злетіти.

– Ліорене! – гарикнула вже на весь голос, відчуваючи, як її спиною злякано несеться стадо навіть не мурах, а якихось велетенських жуків, тупіт яких розносився всією коморою. Чи то в неї так гупало серце.

– Я тут, – почулось кректання парубка. – Зачепився за цей клятий інвентар й навернувся.

– А чому світло тут гасне? – почала вона обережно пробиратись по стінці на його голос.

– Тому що, тут, судячи з усього, зберігають зіпсовані побутові артефакти, а вони можуть трохи шкодити. От і заблокували в приміщенні магію, поки їх не відремонтують, – голос Ліорена лунав все ближче, аж поки він різко не вигукнув: – Обережніше!

Але було пізно: перечепившись через його ноги, Алорія полетіла просто на хлопця, приклавши його головою об підлогу. В усякому разі, звук був саме такий, та й він приглушено зашипів від болю:

– Здається, тепер в мене дві ґулі: одна – на лобі, друга – на потилиці. Ну, щоб вже парно було.

Його подих ковзнув губами дівчини й вона зрозуміла, що ледь не влипла в губи свого друга – настільки близько вони були. І на якусь мить вони обидва завмерли: він – тримаючи її за плечі, й вона – впираючись в його груди. А в голові раптом застрибали абсолютно недолугі дурні думки про те, що і м’язи в нього пружні! І груди широкі! І подих… лоскотливий… Й від всіх цих відчуттів їй стало і ніяково, і лячно, і… взагалі незрозуміло як.

– Пробач! Пробач! – збентежено залопотіла Алорія, намагаючись сповзти з нього. – Зараз я тебе полікую.

– В такій темряві? – не надто перейнявся її ентузіазмом парубок.

– Ну, знайти твої ґулі я все ж зможу, – пирхнула вона, вмощуючись на підлозі поруч з ним на коліна.

Трохи пововтузившись, Ліорен начебто теж сів, і дівчина спробувала намацати його обличчя, але він перехопив її руку й нервово захихотів:

– Ти мені ледь око не виколола!

Його гарячі пальці ніжно стиснули тонкий дівочий зап’ясток, й вони обидва знов завмерли, зачаївши навіть дихання, поки парубок поволі не підніс її руку до свого лоба, вкладаючи на невеличкий горбик:

– Ось тут.

Алорія відчула, як Ліорен кілька разів, ледь вагомо, ковзнув пальцем по її шкірі, немов погладжуючи, і все стадо велетенських жуків нервово затупотіло десь в районі попереку, ніби роздумуючи – куди рвонути? В п’яти? Чи взагалі забратись звідси й, бажано, разом з хазяйкою.

– Ти мені заважаєш! – злегка смикнула вона рукою, побоюючись вдруге тицьнути йому в око.

– Все! – відпустив він її зап’ясток, але якось неохоче. Хоча, можливо, це здавалось через суцільну темряву, й Ліорен теж боявся влучити їй в око, тому й робив все повільно.

Дівчина почала випускати з кінчиків пальців бузковий серпанок, та він згасав, як вона не старалась:

– Драконова дупа! – лайнулась, не стримавшись Алорія. – Тут дійсно не діє ніяка магія!

– Точно! – якось дивно промовив це Ліорен, й дівчині здалось, що тон її друга зовсім не був засмученим.

– Тобі смішно?! – сердито скинулась вона й різко прибрала руку від його обличчя, але в такій темряві було досить важко координувати свої рухи й Алорія похитнулась, через що вони знов зіткнулись, але цього разу лобами.

– От зараз точно ні! – попри слова, він, хоч і здавлено, але реготав. – Це вже зовсім не смішно, – аж давився словами парубок. – Ти вирішила мені й третю поставити?

– Я поставлю – я й вилікую! – буркнула дівчина, сама не розуміючи – на що вона більше сердилась. На зачинені двері? На дурну ситуацію? Чи на те, що спиратись руками на груди Ліорена їй… сподобалось… Як і відчувати його лоскотний подих…

– Такими темпами на мені до ранку живого місця не залишиться! – знов реготнув парубок.

– Гаразд, – підтиснувши губи, спробувала визначити для себе більш-менш безпечний напрямок Алорія, – я відповзу від тебе, щоб ти зміг дожити до ранку у, хоча б, відносній цілісності.

– Ні-ні-ні! – намацавши, схопив її за руку Ліорен. – Ти збираєшся спати на підлозі, коли в тебе є я?!