Розділ 21

Паном Клотером дійсно виявився управитель. Поважно розвалившись на сіні разом з конюхом, котрий, залишившись знов одним єдиним й незамінним, теж почувався більш ніж впевнено, управитель смакував якусь наливку й, судячи з запаху, що долітав до носа дівчини, вона була досить міцною.

– О-о-о! – трохи п’яненько протягнув він. – Наша нова пані вшанували нас своєю присутністю! – гикнувши, він сповз з сіна й спробував вклонитись, але, натомість, бухнувся на коліна, впустивши кухоль з наливкою й розливши її. – Йой! – аж заскиглив він. – Це ж не до добра!

– Звісно, не до добра, – скептично хмикнула Алорія, трохи задкуючи, щоб напій не торкнувся її взуття. – Тепер тут все смердітиме.

– Теж мені проблема! – пирхнув той, намагаючись звестись на ноги, але вони відмовлялись його тримати й він, розпачливо брязнувши об підлогу кухлем, знов плюхнувся на неї. – Та, щоб його! Втомився за день.

– Пити? – не змогла відмовити собі, щоб не поглузувати дівчина.

– Ти що?! – обурився управитель й миттю прикрив рота: – Ой! Ви. Пані! Як можна?! Я на роботі ні-ні! В мене знаєте яка… – осікся він й покосився на конюха, що теж п’яненько, але насмішкувато позирав на нього, – …який хазяїн! Суворий!

– Казанок на голову одразу одягне ще й ложкою постукає! – не втримався таки його напарник й розреготався. – Каже, що дзвін очищає й протвережує!

– Хто?! – ставши навкарачки, поповз до нього управитель, сердито шикаючи: – Цить! А то пані подумає, що пану Рівею займатись більш нема чим, окрім як казанками завідувати.

– Бо ними твоя дружина завідує! – ледь не скотився з сіна конюх, заходячись від реготу. – Довго ж ти минулого разу з казанком по замку повзав, рахуючи всі кути! Поки пані Лейна не зжалилась й зняла.

– Зжалилась! – фиркнув, падаючи на сіно управитель. – А потім вогняною кулею під зад як шваркнула! То я тепер в замку – ні-ні! Ні краплі!

Дивлячись на це все, Алорія розуміла, що отримати провожатого до потрібного приміщення навряд чи вдасться, особливо враховуючи, що дорогою їм цілком може зустрітись сувора дружина пана Клотера – кухарка, як тепер стало зрозуміло – але все ж спробувала. Діставши ключі, вона помахала ними перед очима управителя:

– Мені потрібно потрапити до приміщення, котре ними замкнуто.

Чоловік кілька хвилин намагався роздивитись те, що йому показували, не одразу збагнувши – що то. А потім впав на сіно й склав руки на грудях:

– Пані! Ви ж не хочете моєї смерті?

Конюх заливисто реготнув:

– Твоя Клоті ніколи тебе не вб’є, бо твоя голова ідеально підходить для вимірювання ширини й глибини казанків, в яких вона тушкує улюблену страву пані Лейни! А як нові знадобляться? Чим міряти?

– От дурень! – незлобиво штурхнув його Клотер, буркочучи: – Прилаштував, називається. Не слухайте його, пані! Моя Клоті – така чистунка, що ніколи нікому не дозволить впхати в чистий казанок брудну голову. А я… я ж цілісінький вечір впорядковував все, що розгатила наша люба пані Лейночка! Хай їй довго живеться! От і… не тримаюсь тепер на ногах.

– Гаразд, – сутужно зітхнувши, дівчина поклала ключі до кишені, розуміючи, що тягнути цього типа назад до замку – марна справа. – Як мені знайти те приміщення?

– Пані! – на радощах аж підскочив на сіні управитель, але, похитнувшись, впав знову й розвів руками: – Всі сили поклав на порядок! Але я вам все розповім і ви сама знайдете швидше, аніж, якщо я з вами повзти буду, ризикуючи наткнутись десь… на клятий казанок.

– Так ваша ж дружина – чистунка! – впершись руками в боки, нагадала йому Алорія. – Які ж казанки на підлозі?!

– Та ваша правда, пані! – закивав той, ледь здіймаючи голову. – Але ж і зайнята, моя Клоті! Може не встежити за яким казаночком – той і впаде… мені на голову.

– Далеко ж він падатиме! – вона б і сама посміялась, але бажання забратись з цього замку було надто великим, щоб відкладати його, тож, було не так смішно, як хотілось.

– Ви не уявляєте, пані, які вони в неї стрибучі! – очі управителя округлились так, що самі здавались схожими на отвори для казана.

– Вже уявила, – від його п’яного торохтіння їй здавалось, що тепер ці казанки й уві сні переслідуватимуть. – Розповідайте, куди мені йти.

– Та це ж просто! – відверто зрадів Клотер, усвідомивши, що зустріч з казанком поки відкладається. – За головними сходами… – він затнувся й гикнув. – Перепрошую, пані! Є сходи до підземелля. Спуститесь до самого низу й відрахуєте п’яті двері. Тільки не сплутайте!

– Та, дякувати мамі з татом, рахувати я вмію! – пирхнувши, Алорія розвернулась й, під полегшене зітхання управителя, попрямувала самотужки шукати їхню тимчасову лабораторію.

Час був вже пізній, і в замку не було видно нікого, окрім охоронців. На питання дівчини, чи не повернувся з міста її брат, ті лиш головами похитали. Й вона почала нервувати, адже всі крамниці й майстерні вже давно зачинено, а Ліорена все не було. Але й спати не хотілось, тому, знайшовши сходи до підземелля, рушила вниз.

На щастя, навіть найнижчий поверх, в якому, мабуть, були лиш комори, освітлювався достатньо, щоб не сахатись в ньому власної тіні. Спустившись, Алорія вклякла на місці: управитель не сказав які п’яті двері їй потрібні – ліворуч, чи праворуч. А вони були з обох боків. Та, покрутивши в руках ключі, вона вирішила, що ті мали б підійти лиш до потрібних дверей, тож, просто спробує відімкнути одні двері, а потім інші, якщо перші не вдасться.

Вставивши ключ до замкового отвору, дівчина спробувала ним провернути, але двері раптом прочинились самі. Світло, що спалахнуло на початку, тільки вона увійшла, раптом згасло й, не встигла Алорія запустити світлову кульку, як двері з гуркотом закрились, зануривши її до суцільної темряви. Щось війнуло над головою й вона, кинувшись до виходу з переляканою думкою, що ключі так і залишились в замковому отворі зовні, за щось зашпорталась та, змахнувши руками, спробувала в цьому мороці знайти хоч щось, за що можна було вхопитись, аби не впасти. Але в цей момент хтось вп’явся в її волосся… й вона відчайдушно закричала…