Розділ 20

Побачивши на власні очі маленький, сяючий, мов зірочка, згусток енергії, від якого одразу ж потягнувся промінчик до нього, точно вказуючи на спорідненість, Ріоль дійсно був ладен повзати навколішках перед своєю пташечкою, спокутуючи все, в чому був винен, і в чому не був – також. Хоча, треба було віддати належне Лейні – вона цього й не вимагала. Поставила лиш одну умову: жодної жінки поруч з її драконом! Інакше зникне так, що він ніколи не знайде ні її, ні дитину!

Якщо Ріоль й був певен в тому, що зможе її знайти, то псувати стосунки ще й цим – явно не збирався. Поставив лиш вимогу Ліорену з Алорією – зробити щось з тією клятою міткою в його істинної, аби не відчувати потягу. Пообіцяв навіть оплатити всі витрати на придбання необхідних інгредієнтів, посуду, та хоч цілої лабораторії! На що «братик» з «сестричкою» заприсяглись йому зробити все можливе й неможливе, і навіть власним коштом – надайте лиш місце й можливості.

Та варто було Ліорену відійти від «сестри» й рвонути до міста за всім необхідним, як Ріоль тихенько шепнув дівчині:

– Лейна зрештою заспокоїлася б й могло бути навіть дуже весело… втрьох, – та, отримавши у відповідь спопеляючий погляд, швидко здійняв руки й підморгнув: – Жартую я!

– З Лейною так пожартуй! – зловісно всміхнувшись, пирхнула Алорія.

Дракон роззирнувся довкола й глузливо поморщився:

– Коли я захочу збудувати новий замок на місці старого – я так і зроблю. А поки мене й цей влаштовує.

– Ну, от і бережи свій замок, – погляд дівчини ковзнув трохи нижче пояса й вона додала їдучим тоном: – І садівничі інструменти. А то, пам’ятається, хтось обіцяв садівнику, що може позбавити від них.

– Повір мені, – від душі розреготався Ріоль, – Лейна дуже велика любителька всього, над чим цей садівник старається в її саду.

– То нема чого розмінюватись на чужі сади, – почервонівши від відвертих натяків ледь не до кінчиків вух, відрізала Алорія. – А то ця любителька випалить і свій, і інші.

– Як з вами складно, – смішливо зітхаючи, похитав головою дракон, не забуваючи озиратись на випадок несподіваної появи своєї пташечки.

– Та ні! – сердито тупнула ногою дівчина й теж озирнулась, бо нервувати вагітну жінку їй не хотілось також. – Все дуже просто: бігаючи від саду до саду, дуже легко занедбати свій власний й залишитись посеред бур’янів!

– Свого садівника не проґав, – несподівано серйозним тоном промовив Ріоль й, не даючи їй щось відповісти, простягнув ключі: – Клотер проводить тебе до приміщення, де ви можете робити все, що вам заманеться – тільки замок мені не знесіть. Мені ще в ньому… – він знов глузливо гиготнув: – …квіточки вирощувати! – й, розвернувшись, помчав до своєї головної квіточки.

Алорія хотіла перепитати хто такий Клотер, але дракон надто швидко зник за дверима, а перетинатись з ним зайвий раз їй не хотілось. Зрештою, не важко було здогадатись, що це міг бути скоріш за все управитель замку. Пробігшись кількома поверхами і не знайшовши його, дівчина вирішила, що кухня – центральне місце замку, де мали б збиратись всі плітки, чутки та інформація, й рушила туди. Судячи з реакції кухарки, вона мала цілковиту рацію – швиденько витерши рушником руки, жінка кинулась до неї з обіймами:

– Моя ж ти зіронька! Ти навіть не уявляєш, як всіх нас порадувала! Нарешті наш дракон вгомониться й сидітиме біля своєї пташечки соловейком! Бо той дурний закон про істинні пари вже скільки горя наробив й самим драконам й тим, кого вони насправді кохають! Може ж тепер нарешті короля попустить, то хоч послаблення зробить?

За всіма останніми перипетіями Алорія й забула про закон драконів, за яким вони мають одружуватись лиш зі своїми істинними парами. Заради продовження роду, звісно. Логіка в цьому однозначно була, якщо король Ґлеймаріну не хотів, аби дракони вимерли повністю. Тільки й дивність була в цьому пошуку: в самому королівстві дракони чомусь нікого знайти не могли, тому й подорожували до найближчого світу – Санторії. Але були й такі, хто пару так і не знаходив, залишаючись, в кращому випадку, зі своїм коханням, щоправда, одружитись з тим коханням вони не могли. І не шукати не могли, оскільки цього вимагав король. Замкнуте коло якесь.

– Ви за їжею для Лейни тепер стежте уважніше, – в голову дівчини влетіла не надто добра думка.

– Та то зрозуміло! – аж засяяла кухарка. – Все найкраще матусі й маленькому дракончаті.

– Я не про те, – нервово покусуючи губу, похитала головою Алорія й потягнула жінку до кута, щоб ніхто не підслухав. – Пана Рівея одного разу вже намагались отруїти. А Лейна зараз йому, по суті, ніхто. І, якщо чутки вийдуть за межі замку… А вони точно вийдуть! То можуть знайтись охочі позбавитись і її, щоб на світ не встиг з’явитись спадкоємець найбагатшого роду драконів.

Кухарка злякано прикрила рота:

– Я, дурепа, й не подумала про таке… Та в кого ж рука тільки здійметься?!

– Одного ж разу в когось здійнялась.

– Ну, та тих король швидко на підземні шахти довічно відправив, щоб ні в кого більше бажання не виникло.

– Хтось інший, – поблажливо всміхнулась Алорія, – може вирішити, що він хитріший. А, може, й дійсно виявитись хитрішим.

На це кухарка гордо задерла голову:

– В нас по всій кухні артефакти, що перевіряють їжу на отруту!

– Артефакти можна зіпсувати, або підмінити, – скептично хмикнула дівчина, розбиваючи святу впевненість жінки. – Я поговорю з д… – затнулась вона, ледь не обмовившись, – …братом, щоб він зробив артефакт, котрий буде перевіряти стан ваших артефактів.

– Який розумний в тебе… брат! – кухарка хитро хихотнула. – І видно, що любить тебе.

– Так він же – мій брат! – ошелешено кліпнула на неї Алорія, вдаючи, що не зрозуміла жодного натяку. – Звісно, що любить свою сестру.

– Та так, так! – насмішкувато закивала головою жінка. – Ой, не туди ти дивишся, дівчино! – зненацька видала вона ще більш провокативну фразу.

– В якому сенсі? – нервово зглитнувши, продовжувала грати «сестричку» Алорія.