Розділ 14

Подякувавши за смачну й ситну вечерю, Алорія вирішила прогулятись територією замку, щоб хоч трохи зрозуміти – яким шляхом їй краще буде тікати звідси. А заразом й з Ліореном поговорити з приводу можливих шляхів втечі, якщо Ріоль все ж не захоче її відпускати в жодному з випадків. Ні, якби не наявність в його житті коханки та ще й коханої, вона, може, й пораділа б, що в неї так вчепився найбагатший дракон Ґлеймаріну, хоча його заповзятість в ліжку дещо лякала її. Зате Лейні, схоже, подобалась. От хай і забирає!

Остаточно розсердившись на хтивого гада, вона так рвучко промаршувала повз охорону в холі замку, що ті й кубики свої розгубили, котрими визначали черговий хід в якійсь своїй грі. Проте, ніхто її не зупинив: ну, звісно ж, ще була охорона біля брами й Алорія побачила їх ще здаля. Ці точно не випустять та ще й проти ночі. Тому, вона просто пішла до конюшні, навіть не ховаючись. А навіщо? Звинуватять у зраді? Значить, швидше звідси вибереться. Мабуть…

Ліорена вона знайшла у стайні: мирно розвалившись на сіні, парубок вже встиг здрімнути й підскочив, наче вжалений, як тільки поруч з ним плюхнулась Алорія.

– Не думала, що я така страшна! – сміхотнула дівчина, розкидаючи руки в сторони.

– Ти – чарівна, – сутужно зітхнув її друг й ліг поряд, спираючись на лікоть, – але злякати можеш.

Вихопивши з його світло-золотавого волосся соломинку, Алорія почала водити нею по його щоці, забавляючись з того, як смішно він морщився:

– Навіть не спитаєш, що я встигла зробити? – відсмикнула вона руку, як тільки він спробував її перехопити.

– Боюсь почути, – Ліорен впав на спину. – Я вже лежу, тож, не впаду – можеш лякати далі.

– Чому одразу лякати?! – обурено пирхнувши, дівчина штурхнула його ліктем в бік. – В тебе є сумніви щодо моїх цілительських здібностей?

Парубок повернув до неї обличчя, і її наче вкутало м’якою імлою його сірих очей:

– Жодних! Ще менше в мене сумнівів щодо твоєї здатності вигадувати й втілювати проблеми.

– Ну, знаєш! – образившись, Алорія підскочила й хотіла вже зістрибнути з копиці, але Ліорен встиг її перехопити за передпліччя. Його пальці були такими гарячими, що, здавалось, цей жар розтікався тепер в неї під шкірою, змушуючи нервувати.

– Лорі, я пожартував, – тицьнувся він лобом межи її лопаток.

Ось це її в ньому бісило чи не найбільше: він постійно боявся сперечатись з нею, навіть тоді, коли вона точно знала, що не права. Скільки разів навмисне провокувала його, сподіваючись, що він, як не огризнеться, то хоч просто спробує відстояти свою думку, але ні! Ліорен міг зітхати, несміливо натякати, що вона помиляється, але дуже швидко або погоджувався, або замовкав.

– Цього разу твій жарт недоречний, – пирхнула вона, сердячись на все одразу. – Я, між іншим, змогла вирівняти енергії дракона і його коханки й пов’язати їх так, щоб це залишилось назавжди.

Ліорен наче й дихати припинив:

– Ти… що зробила?! – він навіть захрип з несподіванки.

– Ну, це ж так просто! – мало не розпачливо вигукнула Алорія. – І я не розумію, чому раніше до цього ніхто не додумався! – вона раптом змовкла й озирнулась на друга, округлюючи свої чарівно-блакитні ошелешені очі: – Або ж хтось навмисне замовчує цю інформацію, щоб не дати драконам… розмножитись?

– Я не знаю, – задумливо почесав потилицю парубок. – Я над цим не думав.

– Таке враження, що над цим ніхто не думав! – сівши на сіні, Алорія підтягнула коліна й обійняла їх руками. – Або думати забороняли.

– До речі, цікаве припущення, – сів поруч з нею й Ліорен. – В драконів вже давно, наскільки мені відомо, не народжуються діти з цілительськими здібностями, й всі цілителі – це люди, або змії з долини. Можливо, вони й хочуть, щоб драконів було якомога менше?

– А дракони – такі наївні, що не здогадуються? – скептично хмикнувши, дівчина зіскочила з копиці на підлогу.

– Про що саме? – громихнув від входу до стайні загрозливий голос Ріоля й всередину увійшов він сам з двома охоронцями. – Взяти його! – розгнівано гаркнув дракон, киваючи в бік Ліорена, й підлетів до Алорії, лиховісно сяючи очима: – Що так, кицюню? Вирішила й коханця свого тут прилаштувати?

– Що-о-о?! – їй здавалось, що від обурення зараз з неї вирветься полум’я. – Та як ти смієш?! – відвісила вона гучного ляпаса.

Дракон вхопив її за руку й смикнув на себе:

– Не так жваво, дівчинко!

– Відпусти її! – розкидавши охоронців, кинувся до них Ліорен, але Ріоль встиг викинути руку вперед й парубка віджбурнуло з такою силою, що він зарився десь в сіні.

– Не чіпай його! – з пальців дівчини зірвалось закляття жалючої кропиви й обвилось довкола драконового зап’ястя, обпікаючи його. – Це мій брат! – від несподіванки Ріоль послабив хватку й вона, вирвавшись, кинулась до Ліорена, так зиркнувши по ходу на охоронців, що ті й самі сахнулись від неї. – Ліоренчику! Братику!

Поки вона добігла, Ліорен вже встиг й сам вибратись з сіна й стояв тепер обтрушуючись:

– Заспокойся, сестричко! – глузливо всміхнувшись, кинув він на неї косим поглядом. – Я в порядку.

– Я зараз заплачу від розчулення, – склавши на грудях руки, не надто довірливо позирав на них дракон. – А чому ж ти братика на конюшню запроторила?

– А тому, що хтось нахабно викрав мою сестру і я мав переконатись, що її ніхто не ображає! – огризнувся Ліорен.

– Коли дракони ображали свої істинні пари?! – тепер вже обурився Ріоль.

– Звідки мені знати?! – обтрусившись, Ліорен обійшов дівчину й наблизився до дракона, зухвало дивлячись йому в обличчя: – Ти викрав її! Хіба так чинять дракони? То чому я маю вірити, що й в іншому ти поводишся шляхетно?

З Ріоля дещо злетіла й драконяча пиха, й навіть злість:

– Надто багато охочих до твоєї сестри виявилось. Довелось діяти швидко, щоб не втратити можливість. Перепрошую за це і… – він ще раз окинув Ліорена прискіпливим поглядом, ніби порівнюючи з Алорією, але золотавий колір волосся, мабуть, переконав його, хоча в парубка він й був набагато світлішим – ледь не сріблястим, – …запрошую до мого замку.