Розділ 11

Заспаний конюх, що раптом визирнув зі стайні, завадив їм обговорити черговий «геніальний» план Алорії. Причаївшись в кутку, вони дочекались, поки він зайде назад, й дівчина попрямувала до входу першою, ведучи за собою нового робітника. Всередині вже порався розкудланий після сну чоловік.

– Мелне! – згадала його ім’я дівчина.

– Так, пані, – окинув її розгубленим поглядом конюх.

– Я привела нового робітника в допомогу, – кивнула вона на Ліорена за її спиною.

– А ви, пробачте, хто?

Схоже, що поки всі обговорювали новину про наречену хазяїна замку, конюх скористався шансом відіспатись.

– Істинна пара пана Ріоля, – для надання більшої ваги своїм словам вона ще й носа задерла й ледь не двинула ліктем Ліорена, що тихенько гигикнув позаду.

– А-а-а-а, – розуміюче протягнув конюх й глипнув понад її плечем, роздивляючись можливого конкурента. – А навіщо? Я ж наче справляюсь.

– На випадок, якщо захворієш, – висунула непробивний аргумент Алорія.

– Так я не хворію! – обурився чоловік.

– Мелне! Всі колись хворіють! Це я тобі, як цілителька заявляю! – сперечатись ще й з ним в неї бажання не було. Зате виникло бажання щось підлити йому в їжу – досить безпечне, але так, щоб полежав трохи. Заразом й відпочине від щоденної роботи.

Ліорен, наче думки її прочитав й дуже саркастично кашлянув, ще й вщипнув за бік. Від несподіванки вона тупнула ногою, й Мелн вирішив, що на нього. Злякано округливши очі, він замахав руками:

– Та хай працює! Я хіба що? Краще до рідні з’їжджу, але хворіти не хочу!

– Розумно, – задоволено кивнула Алорія й відступила зі шляху друга. – Тоді розкажіть йому що тут й де, – й повернувшись йти, тихо шепнула Ліорену: – Вночі чекай на мене тут – спробую вибратись.

Вона швидко вискочила з конюшні й попрямувала до замку. Судячи з того, що ніхто не бігав й не шукав її, Ріоль все ще водив довгі бесіди зі своєю Лейною. Чим довшими вони будуть – тим їй краще. З гордо здійнятою головою, дівчина спокійно дісталась своїх покоїв, якщо вони дійсно були призначені для неї – в усякому разі, дракон спробував зачинити її саме в них. Замок, щоправда, було знищено остаточно, але замкнутись можна й магічно.

Всередині нікого не було, по щастю, й Алорія втомлено впала в крісло у вітальні. Тепер, коли якийсь час не треба було кудись тікати, вона могла дозволити собі роззирнутись. Ріоль дійсно був багатим, судячи з оздоблення її покоїв. Товсті теплі килими під ногами. Дорогі гобелени з золотим шиттям на стінах. Складні магічні світильники – цього разу у вигляді квіток. Шовкові штори на високих вікнах. Таке не кожен міг собі дозволити. А Ріолю належали головні золотоносні жили світу драконів Ґлеймаріну. Дракони були дуже чутливими до золота – могли відчути його на найбільших глибинах, тому, здебільшого й займались видобуванням такого цінного металу.

Дівчина задоволено витяглась у кріслі, сподіваючись трохи перепочити, але двері розчахнулись й до вітальні таки увійшов Ріоль: одягнутий і задоволений.

– О! Моя наречена вже не тікає? – глузливо всміхаючись, наблизився до неї й опустився у крісло навпроти.

– Сам винен! – сердито підтиснувши губи, Алорія вп’ялась пальцями в підлокітники, готова зірватись з крісла в будь-яку мить, якщо відчує хоч якусь загрозу від цього нахаби. А, судячи з його інтонацій і відсутності дурнуватої посмішки, він вже цілком прийшов до тями, а, значить, може розпочати черговий тиск на неї щодо весілля. – Не треба було мене хапати й тягнути як… мішок!

– Ну, пробач! – без тіні каяття розвів він руками. – Ніколи було роздумувати – надто багато претендентів знайшлось на твою руку. До речі, а звідки вони взялись? 

Дракон так пронизливо втупився в дівчину, що вона зсередини похолола, але продовжувала дивитись на нього чистим, невинним й абсолютно зухвалим поглядом:

– Я не вивчала як виникають мітки істинних пар, але точно знаю, що красти чужих наречених не можна!

– Я не крав, – граційно війнув бровою Ріоль. – Я забрав свою істинну пару.

– Може, в наших мітках є відмінності, і я істинна пара когось з тих п’яти, – Алорія розуміла, що зараз біжить по тоненькому льоду власної брехні, але вибору в неї не було. Заразом майнула думка, що краще б він так і залишався трохи дурнуватим – менше підозрював би. Але тепер пізно було здавати назад. Хіба, як крайній випадок.

– Я відчуваю цю мітку, дівчинко, – підозріливо примружив він очі. – Тому й не роздумував.

– Але ж треба було з’ясувати! – тиснула своє Алорія. – А ті п’ять?

– Хочеш одразу за шістьох драконів? – хтиво реготнув Ріоль. – Сил вистачить?

Це вже було занадто, але жбурляти в нього закляттям зараз не мало сенсу – все одно перехопив би, оскільки пам’ятав, на що вона здатна. Але й залишити таке хамство безкарним вона теж не могла. Тому, опустивши руку, ніби в неї щиколотка зачесалась, Алорія пустила з-під столу закляття «лози», котре дракон помітив лиш тоді, коли його вже почало примотувати до крісла.

Зловтішно спостерігаючи за його спробами вивільнитись, дівчина підвелась й, обійшовши столика, сперлась на спинку крісла, нависнувши над головою Ріоля:

– Чим більше смикаєшся – тим міцніше затягує, – знущально поплескала вона його по щоці. – А ще раз скажеш щось подібне, я оте липке павутиння прилаштую тобі до іншого місця, – Алорія опустила очі трохи нижче чоловічого поясу. – Тільки додам до нього ще й перцю. Раз ти так полюбляєш гостреньке.

Дракон припинив смикатись й повернув до неї обличчя: його очі палали, але знову ж не злістю – захватом!

– Ти вмієш розбурхати уяву. Першу шлюбну ніч, так і бути, доведеться мені постаратись, а всі інші – можеш й до ліжка мене прив’язати, красунечко.

Алорія ледь стримала буквально звірячий рик. Та що з ним не так?! Чому, що б вона не робила – він тільки ще більше заводиться?! Гад лускатий! Застогнавши, вона вискочила з покоїв і кинулась шукати Лейну.