Розділ 10

Алорія бігла сходами вниз й лихоманково розганяла думки, що аж зазирали їй в очі з осудливим виразом, нагадуючи, що дехто її попереджав. І цей дехто конче був потрібен їй просто зараз! Та, коли вилетіла в хол, вклякла: саме той дехто якраз стояв і розмовляв з, мабуть, управителем замку.

Ліорен! Її найкращий друг – Ліорен! І першим бажанням було кинутись йому на шию, але вона вчасно згадала, де знаходиться, а зайві підозри їй були не потрібні. Заспокоївши дихання, поважним кроком Алорія наблизилась до чоловіків – як і мала б поводитись хазяйка замку:

– Що тут відбувається? – тоном, що не терпів суперечки, спитала вона управителя.

Той окинув її оцінювальним поглядом й хотів був щось відповісти різке та, мабуть, вирішив, що з майбутньою хазяйкою краще мати гарні стосунки, аніж розповідати їй, що зараз вона тут ніхто:

– Прийшов найматись конюхом, а в нас конюх вже є, – невдоволено буркнув він.

– Один?

– А скільки?! – обурився управитель. – Навіщо нам ще один?

– А, якщо той захворіє, а коні знадобляться? – тиснула на нього Алорія, намагаючись не зустрітись поглядом з Ліореном.

– Та він за життя ніколи не хворів! – відмахнувся чоловік. – Що йому зробиться?

– А як зробиться, і в цей момент знадобляться коні? – не збиралась здаватись дівчина. – І ніхто їх не підготує. А я запам’ятаю: хто в цьому винен й пожаліюсь своєму чоловіку!

– Ви ще… – дещо зверхньо скривився той, явно збираючись нагадати їй, що пан дракон чоловіком їй поки не став, але зрештою погодився на компроміс: – Я маю поговорити з хазяїном, – й рушив до сходів.

– Але він зайнятий! – швидко уявила вона видовище, котре постане перед очима керуючого, якщо та божевільна парочка забула замкнути двері за нею. А їм точно в той момент було не до замків.

– Мені потрібно буквально дві хвилини, – відмахнувся від неї управитель.

– В нього важлива… – Алорія судомно вигадувала важливість, що напевно зупинила б його, – …розмова з пані Лейною. Дуже важлива!

Управитель завмер на першій сходинці. Скоріш за все, він знав якими важливими бувають розмови тих двох, тому, все ж повернув назад:

– Гаразд! – з дуже похмурим виглядом, погодився з її тиском. – Хай залишиться на якийсь час. Зараз гукну когось, хто відведе його на конюшню, а Мелн його до роботи поки прилаштує. Як буде вправним – може, й сам за нього слівце закину.

– Я вправний працівник! – вставив і своє слово нарешті Ліорен. – Ви не пошкодуєте.

– Я сама можу його відвести, – вже зовсім нахабніючи, дівчина кивнула другу, щоб йшов за нею. – Навіщо ж людей від роботи відволікати!

Управитель й рота розкрити не встиг, як вона вискочила на двір, а за нею й Ліорен:

– Лорі, – йдучи трохи позаду, гукнув він її так, як зазвичай називав, й від цього такого звичного звернення в неї всередині все перевернулось, а потім стиснулось в палючу грудку. – Як ти?

Алорія прикусила губу, боячись, що замість слів з неї зараз вирвуться схлипи, а за ними й сльози. До болю, до крику хотілось розвернутись й повиснути на ньому, але надто багато очей було довкола.

– Біля стайні поговоримо, – коротко кинула й швидко попрямувала до наступного коридору, що мав вивести до конюшні.

Біля стайні начебто не було нікого, й дівчина потягнула друга до найтемнішого кута, де й кинулась нарешті йому на шию:

– Ліоренчику! Як же я скучила за тобою!

Від такого її натиску, парубок трохи розгубився й несміливо обійняв:

– З ранку наче бачились, – кахикнув він насмішкувато.

– А в мене враження, що я ціле життя прожити встигла! – скрушно зітхнувши, Алорія випручалась з його обіймів, побоюючись аби хто не помітив – проблем для Ліорена вона не хотіла.

– З тобою все гаразд? – помітивши її настрій, похмурився хлопець.

– Не все, – вона звела на нього винний погляд й одразу ж опустила очі. – Взагалі, все не гаразд.

– Він тебе образив?! – його кулаки стиснулись, а тон забринів таким незвичним для нього металом, що вона злякалась.

– Ні! Ні… – Алорія одразу ж замотала головою. – Просто… все виявилось не таким, як я уявляла.

– Що саме, Лорі? – в його голосі вчувалась не лише дружня турбота, а й погано прихована туга, що проривалась між слів, між букв, між подихів.

Дівчина відвернулась. Якби ж їй не доводилось вигризати в життя буквально все – вона б і думати в бік драконів не стала б! Не те, щоб таку авантюру утнути! Можливо, й в Ліорена закохалася б, а не зупиняла себе постійно, нагадуючи, що ціль в неї – дещо інша.

– Я не думала, що разом з драконом мені дістанеться ще й його коханка, котру він, між іншим, кохає, як і вона його, – буркнула вона не обертаючись.

– Зрозуміло, – хлопець скреготнув зубами так, що Алорія злякалась за їхню цілісність. – А тебе він притягнув лиш заради спадкоємця.

– Нууу… – їй неприємно було визнавати його правоту, від котрої вона не один раз відмахувалась, тому, вирішила трохи прикрасити свою збляклу реальність: – Він не такий і поганий, але не про це я мріяла. Та й Лейну шкода. Проте, як я зрозуміла, спадкоємця робити він завжди готовий.

– Я його вб’ю! – смикнувся в бік коридору, яким вони прийшли, Ліорен.

– Стій! – повиснула на його руці Алорія. – Він все одно зараз трохи… не при тямі.

– Тобто? – ошелешено втупився в неї парубок. – Ти що? Встигла його чимось напоїти?

– Скоріше… змусити подихати, – скромно опустила оченята дівчина. – Всіх шістьох.

– Ті п’ять теж тут вже були?!

– Тааак… – неохоче протягнула вона, відвертаючись. – Вони тут бійку влаштували й довелось всіх заспокоювати.

– Чому мені здається, що жаліти доведеться нещасних наречених? – стримано хихотнув Ліорен, сяйнувши сміхотливими іскорками в його сірих, мов передгрозове небо очах.

– От дякую! – ображено ляснувши його по плечу, пирхнула дівчина. – Підтримав!

– Ти ж знаєш, – сіре небо його погляду стемніло ще більше, – я завжди тебе підтримаю. Тому, й примчав сюди.