Розділ 9

Ні, ну, Алорія її розуміла! Самій би захотілось, якщо не отруїти, то підлити чогось такого, щоб вже більше ні на кого дивитись не міг! А такі милі зілля вона створити цілком могла.

– За один раз не виплачешся, – спробувала все ж заспокоїти свою нещасну конкурентку дівчина. – Потім все одно шкодуватимеш. Краще провчити його.

– Гаразд, – сутужно зітхнула Лейна, прочиняючи двері до своїх покоїв, – труї мене, щоб вже не мучитись.

– Та не буду я нікого труїти! – аж грюкнула дверима Алорія, зачиняючи їх за собою. – Свята магія! – простогнала вона, стискаючи кулаки. – Що ж за день?!

– Щасливий? – єхидно вишкірилась на неї Ріолева коханка.

– Та занадто щасливий, – викладаючи на стіл флакончики зі своєї сумки, пробурчала цілителька. – Мене, як не розірве від щастя.

– А мене як! – сяйнула на неї бурштиновими очима з сонячними блискітками в них Лейна. – Що пити?

– Спочатку треба нейтралізувати дію мого заспокійливого, щоб твій дракон адекватно реагував на все. А для цього хтось має напоїти його ось цим, – Алорія взяла до рук сріблясту пляшечку. – Враховуючи силу дії заспокійливого – йому треба не менше чотирьох крапель. Як поїти будемо?

Лейна втупилась в неї з дуже саркастичним виглядом:

– Ну, й навіщо ми звідти пішли?

– А ти хотіла при ньому це обговорювати?! – не менш саркастичним тоном обдала її Алорія. – Йому пам’ять не відбере. Прийде до тями й практично все пам’ятатиме.

– Дай сюди! – вихопивши в неї з рук флакончик, Лейна швидко плеснула води в келих й накрапала… начебто чотири краплі. – Хай тільки спробує не випити! – рикнула вона й кинулась в коридор. – Йди за мною! – її тоном повітря різати можна було – таким різким він був. – А то мало що: ще опиратись почне.

Закотивши очі, Алорія попленталась за драконовою коханкою. Але далеко йти їм не довелось: Ріоль й сам ледь не біг назустріч своїй пташечці, так і красуючись самими підштанками, котрі достатньо щільно облягали його м’язисті стегна і все, що мали прикривати. Зате все інше не прикривалось нічим, й на це інше безсовісно витріщались вже знайомі покоївки, хихотячи й перешіптуючись.

– Мої красунечки! – розкинувши руки, посунув на своїх дівчат хазяїн замку.

Лейна ледь вивернулась з-під його обіймів, дивом не розплескавши зілля:

– Тягни його до моїх покоїв! – кинула вона суперниці, відступаючи ще на крок, поки дракон розгублено роззирався. Схоже, реакцію йому теж заспокоїли. Хоча… не всю.

Вкотре червоніючи до, мабуть, кінчиків волосся, й намагаючись не дивитись нижче поясу, Алорія таки дозволила себе обійняти й повела чоловіка до дверей – благо, вони недалеко від них відійшли.

– Хочеш усамітнитись, кицюню? – проворкотів він їй на вушко.

– Я зараз когось навіки усамітню! – прогарчала позаду розлючена Лейна і, в той момент, коли Алорія прочинила двері до покоїв, штурнула його так, що він, поточившись, ляпнувся на підлогу разом зі своєю істинною. Але, як справжній чоловік, встиг, попри свій розслаблений стан, перевернутись в повітрі так, щоб дівчини впала на нього зверху.

– Який вдалий день! – розплився він задоволеним усміхом, притягуючи до себе Алорію ще ближче.

Дівчина опиралась, як могла, але протистояти цій брилі з потужних драконячих м’язів – було неможливо. Вона кинула розпачливий погляд на його коханку, але та спостерігала за всім дійством з явною зловтіхою, поки справа ледь не дійшла до поцілунку – цього Лейна вже не витримала й, підлетівши до парочки, присіла навпочіпки й злегка плеснула Ріоля по щоці:

– Я тобі не заважаю, коханий?

– Ну, що ти! Пташечко! – спіймавши за руку, він смикнув і її на себе. – Почуваюсь, як у квітнику.

– Слухай, садівник! – насилу відіпхнувши від нього Алорію, коханка тицьнула йому під ніс кулак: – Дограєшся, що садити буде нічим! – вона ще й злегка тицьнула коліном чоловікові в пах.

Ріоль ображено скривився:

– Пташечко! Ти не можеш бути такою жорстокою!

Лейна спробувала сповзти з нього, але це дійсно було не просто: до драконячої сили додалась абсолютно некерована поведінка. Впершись долонями в його плечі, вона загарчала від злості й безсилля:

– Дай! Той! Клятий! Келих! – слова важко цідились крізь зуби, ніби боялась ними прибити когось. Когось конкретного…

Нервово зглитнувши, Алорія наблизилась до них з зіллям, але влити його в рота дракону в такому положенні було трохи важкувато. Мотнувши головою, вона дивилась на Лейну зі сподіванням, що та щось вигадає.

Безсило зронивши голову на груди, коханка тихо застогнала, а потім, натягнувши на лице найспокусливішу свою усмішку, мало не проспівала:

– Коханий! Ти ж справді мене кохаєш?

– Квіточко моя! Невже в тебе є сумніви?! – він навіть образився.

– Жодного не буде, якщо ти зараз відпустиш всього одну мою руку, – продовжувала вона воркотіти.

– Все, що накажеш, кохана, – і він дійсно відпустив.

– Дай! – потягнулась вона до келиха, одночасно зміщаючись так, щоб Ріолю було зручно сісти. Проте, судячи з його масного виразу, це було не найкраще рішення, але вже було пізно щось змінювати. – Сядь! – гаркнула на нього Лейна, несила утримувати усмішку на обличчі й надалі.

– Ти хочеш на підлозі? – нахабно шкірився дракон, зводячись на ліктях.

– Спочатку, ти вип’єш це! – тицьнула вона йому під носа поданий келих.

– А що це? – принюхався він до рідини.

– Отрута! Коханий! – не втримавшись, знов гарикнула Лейна.

– З твоїх рук – будь-що, пташечко! – й він одним махом вихилив все.

Віджбурнувши келих, Ріоль згріб в обійми свою коханку, впинаючись в її губи, а та лиш безсило махнула рукою Алорії, щоб зникла десь з-перед очей. Могла б і не просити: зрозумівши, до чого все йде, дівчина й сама вилетіла прожогом за двері.