Розділ 6

Лейні ледве вдалось вгомонити свого зовсім розм’яклого дракона, оскільки він постійно намагався обійняти то одну, то іншу дівчину й ліз до обох цілуватись. Алорія в цьому виявилась поганою помічницею, бо весь час тільки й робила, що відбивалась від драконячих зазіхань. Зрештою, з нього вдалось стягнути одяг, окрім нижніх підштанків, й змусити влягтись на дивані в покоях Лейни.

– Ти живеш окремо? – ніяково відводячи погляд від пружних м’язів дракона, обережно поцікавилась Алорія в дівчини.

– Це? – похапцем роззирнулась та довкола, стягуючи наруччя з зап’ястків чоловіка. – Ні. Я тут лише тоді, коли Ріоля немає вдома надто довго – без нього мені стає тоскно в наших з ним покоях. А тут – маленькі кімнати й не так тиснуть самотністю.

Алорія закусила губу: схоже було, що Лейна дійсно кохала цього нахабу, а вона влізла між ними і все зіпсувала. От тільки як тепер виправити?

– Ти взагалі хто? – висмикнула її до реальності коханка.

– Цілителька, – буркнула Алорія, окидаючи оком фронт робіт: подряпин – глибоких й не дуже – було багато, і кілька саден.

– Чудово! – не зовсім радо вигукнула та. – Зілля свої давай! Сама справлюсь.

– Е-е-е… Я, взагалі-то, володію цілительською магією, – спробувала щось заперечити Алорія. – З одними зіллями його рани загоюватимуться набагато довше. Я ж можу цей процес пришвидшити.

– Не терпиться до нього в ліжко застрибнути?! – презирливо пирхнула Лейна, хапаючи подрану куртку й накидаючи її на причинне місце дракона, котре, попри всі його рани, мало явний намір поворушитись.

Почервонівши до кінчиків своїх вух, Алорія потупилась:

– Я не просилась до нього в ліжко. Він сам вхопив мене й поніс, не питаючись.

– Дівчатка! Не сваріться! – дурнувато хихотнув Ріоль, вкотре намагаючись підвестись й, лиш побачивши в себе під носом кулак Лейни, трохи вгомонився, впавши назад на подушки. – Я вас всіх люблю! – розпливався він хтивою посмішкою, нахабно облизуючись. – Мене на всіх вас вистачить!

Ляпас, що прилетів йому від Лейни, був красномовною відповіддю на всі його облизування:

– На всіх, кажеш?! – просичала вона йому в обличчя. – Ні, коханий! Доведеться обирати одну!

– Ну, пташечко, моя солодкоголоса! – улесливо заворкотів дракон. Навіть дивно було чути з його вуст такий підлабузницький тон. – Ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Але я не можу відмовитись й від своєї істинної пари: мене до неї тягне непереборно! Це ж мітка! А їй неможливо опиратись.

– Значить, залишишся зі своєю істинною! – розлючено гарикнувши, Лейна зірвалась на ноги й вилетіла за двері, хряснувши ними так, що вікна жалібно задрижали.

– Пташечко! – хотів був за нею рвонути й дракон, але тепер вже за нього взялась не менш розлючена, хоча й на себе, Алорія.

– Лежати! – рявкнула й вона, пришпилюючи Ріоля за плечі. – Спочатку рани.

– Які рани! – ледь не заскімлив суворий на вид чолов’яга. – Поки я буду з цими ранами возитись, моя пташечка випурхне – тільки й бачили! А я ж не зможу без неї!

Стиснувши кулаки, Алорія сердито тупнула ногою й тицьнула йому до рук баночку з маззю:

– Сам себе обмазуй – що зможеш. А я піду ловити… твою пташечку.

– Кицюню! – схопивши дівчину за руку, дракон потягнув її на себе, ігноруючи всі свої рани, а, коли вона, не втримавши рівноваги, впала йому на коліна, поліз цілувати в щічку: – Ти просто диво! Як же мені пощастило з вами обома! Я буду найщасливішим драконом в королівстві! Якби ще й Лейна була моєю істинною, й кожна з вас народила по драконенятку!  

– Та, щоб тебе! – Алорія й сама ледь не вліпила йому ляпаса, але різко крутнувшись, врізалась плечем в одну з ран чоловіка й той тихо засичав від болю. Скориставшись заминкою, вона зіскочила з його колін й кинулась до дверей, погрожуючи кулаком: – Тільки вийди звідси кудись!

Та вилетівши в коридор, зметикувала, що взагалі не знає, куди бігти й де ловити ту птаху. Але повертатись, щоб розпитати в Ріоля, не хотіла – ще за нею рвоне, а в такому стані він тільки більше розізлить Лейну.

Позаглядавши в пару кімнат на поверсі й нікого не знайшовши, Алорія збігла сходами нижче й одразу ж зіткнулась з двома покоївками:

– Де Лейна?

– А ти хто така, щоб ми тобі звітували? – огризнулась одна з дівчат, підозріло окидаючи поглядом урочисте вбрання незнайомки.

– Це, мабуть, і є істинна пара нашого пана, – смикнула її за рукав друга.

– Саме так! – різким голосом підтвердила Алорія, розуміючи, що інакше їй доведеться довго щось від них добиватись.

– Пробачте, пані, – миттю стушувалась перша дівчина. – Пані Лейна побігла десь в бік конюшні.

– Веди! – підштовхнула вона дівчину, побоюючись спізнитись.

Невдоволено хмикнувши, та все ж рушила сходами вниз, але така швидкість не влаштовувала Алорію й вона, вхопивши служницю за руку, ледь не стрибати через сходинку змусила, пообіцявши, що як не встигнуть до від’їзду пані Лейни, то дівчину звільнять першою. Промчавши кілька поверхів й, вискочивши до внутрішнього подвір’я, вони швидко перетнули його, опинившись в широкому печерному коридорі, з якого вискочили до ще одного подвір’я, а вже звідти влетіли до конюшні якраз в той момент, коли з неї вже виїжджала Лейна, верхи на чорному скакуні.

Побачивши суперницю, вона пришпорила коня, сподіваючись промчати повз, але Алорія спритно перегородила шлях, опинившись ледве не під копитами…