Розділ 5

Не встигла Алорія збігти сходинками, як налетіла на вже знайому шатенку, що явно збиралась рвонути нагору.

– Стій! – вхопила її за руку, різко гальмуючи.

– Відпусти! – гарикнула та, намагаючись випручатись. – Це ти! Це все через тебе!

– Через мене?! – Алорія сяйнула обуреним поглядом. – Тобто, це я винна, що в мене з’явилась мітка істинної пари, а в дракона, виявляється коханка завелась, котра мені претензії виставляє?! І я ж винна, що не хочу з цим миритись?!

О! Лейна обдала її ніяк не меншим обуренням:

– А ті п’ять звідки?! – тицьнула вона пальцем в бік сходів. – Шість міток одразу? – її очі звузились й дівчина, вхопивши Алорію за комір, приперла ту до стіни: – Якось дивно. Може, ти знаєш відповідь?

– Звідки мені знати, яким чином з’являються ці мітки? – всередині цілительки трохи похололо, але пасувати вона не збиралась – за ґрати не хотілось точно. – Зате я знаю, як з’являються коханки, і як вони зникають! – швидко огризнулась вона суперниці.

– Не дочекаєшся! – гарикнула та, наче була абсолютно певною у своєму становищі. – Я п’ять років з ним! Це я рятувала його від драконячої лихоманки, котрою добрі родичі заразили, аби отримати спадок! Я! Ночей не спала – відпоювала його! Я! Лікувала його рани, коли на нього напали й заблокували можливість обернутись драконом!

– Теж… – Алорія презирливо викривила губи, – заради грошей?

Лейна несподівано зблідла. Її обличчям майнуло щось болісне, й вона відпустила наречену свого дракона:

– Ти зовсім дурна. Мені начхати на його гроші! Я його кохаю, – й рвонула-таки сходами на майданчик.

Нервово потупцявши й по кількох колах вилаявши себе за свою дурість, Алорія теж кинулась нагору. А там… В небі точилась запекла бійка й розібрати – який дракон з яким бився – вже було неможливо. Просто суцільний драконячий клубок. Ріолева коханка з останніх сил намагалась докричатись до знавіснілих чоловіків, що шматували один одного, погрожуючи викликати королівську гвардію, але її голос тонув у загрозливому реві.

– Повітряною магією володієш? – торкнула її за плече Алорія.

Озирнувшись, та обдала її таким зневажливим поглядом, що в його отруті легко можна було втонути:

– Тебе до них закинути? – сердито пирхнула й відвернулась.

– Якщо володієш, то в нас є шанс припинити цю бійню, – проковтнувши образу, спокійно продовжила цілителька.

Тепер Лейна дивилась на неї більш зацікавленим поглядом, хоча й не без голок в ньому:

– Що ти пропонуєш?

Алорія дістала з сумки зелений флакончик й покрутила в тієї перед носом:

– Якщо в магічну кульку вилити вміст й розірвати її в натовпі цих ненормальних, – важко зітхнувши, кивнула вона в небо, – то вони заспокояться надовго. З тиждень будуть ходити тихомирними.

– Зовсім тихомирними? – насторожилась коханка, не кваплячись вірити своїй неочікуваній суперниці.

– Ні краплі агресії і сама добрість.

– Ну, побачимо, – пирхнула Лейна й миттю створила півсферу. – Виливай!

Це було дуже дієве заспокійливе, і його мало б вистачити на цілий цілительський корпус! Але то ж люди. А тут – велетенські туші драконів. На них явно потрібно більше. В усякому разі, гірше стати не мало б, й Алорія сміливо вилила настій в місткість.

Сформувавши кулю, Лейна випустила з руки магічний потік, котрий і поніс сферу до драконів. Підвівши її приблизно під центр бійки, вона зробила коригуючий рух, й куля зникла посеред натовпу. За мить, всіх шістьох літунів оповило якимось іскристим маревом, й вони наче завмерли.

– Так і має бути? – Лейна підозріливо примружила очі, зблискуючи на свою суперницю досить зловісними вогниками.

– Так! – впевнено кивнула та, хоча ніколи не використовувала це зілля подібним чином. Але ж бійка зупинилась – значить, щось таки спрацювало.

Кілька хвилин дракони планували в повітрі, наче намагались зрозуміти, що взагалі відбувається, а потім почали розлітатись. В усякому разі, в напрямку майданчика летів лише чорний. Схопивши Алорію за руку, Лейна потягнула її до сходів.

– Куди?! – впиралась та, намагаючись вирватись з її хватки. – Тобі ж краще, якщо я зникну!

– О! Ні! – чіпко зчепила на її зап’ястку пальці коханка Ріоля. – Щоб він звинуватив мене в тому, що я десь спровадила його істинну пару? Хай сам розбирається.

Слідом за ними почулись важкі кроки й на сходах з’явився Ріоль. Похитуючись, мов п’яний, він важко спускався. На його обличчі, вкритому саднами й кров’ю, вигравала дивна усмішка, що аж ніяк не пасувала реальному вигляду.

– Мої дівчатка, кохані, – похитнувшись, він ледь не звалився з останньої сходинки, вчасно підхоплений обома. – Як же я вас люблю, – повиснувши на їхніх плечах, дракон дозволив тягнути себе, куди їм заманеться.