Розділ 4

– Коханий?! – миттю зреагувала дівчина, обертаючись на голос.

В коридор, з якоїсь з кімнат, вискочила струнка шатенка з дуже апетитними формами, котрі ледве прикривались вельми відвертою сукнею. Хвилясте шовковисте волосся струменіло округлими плечима, вигідно підкреслюючи їхні обриси, а пружні груди звабливо здіймались від схвильованого дихання, мимоволі приковуючи до себе погляди, й не лише чоловічі.

– Лейно! – з легким докором в голосі зітхнув дракон. – Я ж просив.

Граційно похитуючи стегнами, незнайомка наблизилась до нього й, по-свійськи, повисла на руці, мило всміхаючись:

– Я сподівалась, що й цього року тобі не… – вона різко затнулась на слові, котре, мабуть, не варто було озвучувати, й виправилась: – …не знайдеться твоя пара.

Ріоль м’яко, але наполегливо відчепив її руки від себе й злегка підштовхнув у напрямку кімнати:

– Потім поговоримо.

Невдоволено пирхнувши, дівчина рвучко розвернулась й рушила до дверей. Але навіть ці кілька кроків були сповнені такої спокуси, що Алорія помітила, як хтиво сяйнули очі дракона. А це був повний провал! Мрія, що майоріла перед нею манким світлим майбутнім, раптом луснула, мов мильна бульбашка – яскрава й чарівна, але варто було торкнутись її рукою, й вона вибухнула, бризнувши в очі їдким милом.

– Хто це? – сердито підтиснула вона губи, пропікаючи свого «істинного» розлюченим поглядом.

– Це? – навіщось озирнувся на пустий коридор Ріоль. – Ну-у-у… ти ж не думала, що я стільки років жив відлюдником? – його нахабну усмішку хотілось не просто стерти з обличчя – розтерти! Й, бажано, об стіну.

– І ти посмів привести свою істинну пару, навіть не позбувшись коханки?! – обуренню Алорії не було меж. Вона відчула, як на кінчиках її пальців почала збиратись руйнівна магія, котрою тільки отрути створювати, але цим вона ніколи не займалась. Проте, зараз точно не відмовилася б.

– Красунечко, – дракон наближався до неї, ніби в пастку заганяв, – я з усім розберусь, – затиснув він її між двома великими вазонами з яскраво-червоними квітами й потягнувся до губ.

Уява Алорії швидко намалювала їй картинку пристрасних обіймів цього типа з його утриманкою. А потім підставила себе на її місце, й чомусь стало гидко. Та, оскільки відпихнути від себе цю драконячу брилу було не просто, вона таки вирішила дати волю своєму настрою, що аж рвався з пальців, й губи Ріоля, буквально перед поцілунком, обплело павучою сіткою. Чорне липке павутиння заткало його рот на годину, щонайменше.

– От коли розберешся – тоді й поговоримо! – розлючено пихнула на нього дівчина й, скориставшись приголомшеним станом дракона, кинулась назад до злітного майданчика. – А до того часу – поверни мене туди, звідки взяв!

Та не встигла вона зробити й пари кроків, як була перехоплена за стан, закинута на плече, мов мішок й доставлена до якихось покоїв, де й замкнута. Все це дракон зробив швидко й мовчки, оскільки говорити йому було дещо проблематично. Зате очі були достатньо красномовними: на подив Алорії, в них не було гніву, чи хоч якоїсь злості – вони горіли… як в кота, що вполював мишу, але їсти поки не збирається.

Зате в дівчини було повно навіть не злості – люті! Мало того, що її мрія розвіялась вранішнім туманом, не встигли його й промені ранкової зірки торкнутись, так з нею ще й як з річчю поводяться! Не на ту напав!

Алорія підскочила до дверей: гупати сенсу не було – все одно не випустив би, а збивати марно кулаки вона не збиралась. Зате можна було розібратись з замком. Присівши біля дверної щілини, вона спочатку перевірила її на наявність магічного замка, але, по щастю, замкнули її звичайним чином. Тим гірше для дракона: одним павутинням не відбудеться!

Добре, що прихопила з собою свою звичну сумку. Діставши з неї три флакони й маленьку золоту стопку, Алорія змішала в посудині по кілька крапель від кожного зілля в одній їй відомій пропорції й, набравши суміш спеціальною піпеткою, залила її в замкову щілину. Кілька хвилин тихого шипіння й шкварчання – і від замка залишились лиш спогади.

Обережно прочинивши двері, дівчина визирнула зовні: звідкись здалеку линули якісь голоси, але в цьому коридорі не було нікого. Вислизнувши в коридор, вона тихенько, практично навшпиньки, рушила в тому напрямку, де мали бути сходи до злітного майданчика. Йшла й оберталась на кожен шерех, але, схоже, Ріоль був абсолютно певним у непорушності своїх дверей. Самовпевненість людей і губить – це вона вже засвоїла на власному свіжому досвіді… Дуже свіжому!

Нарешті перед нею вигулькнули сходи й вона рвонула ними, забувши про всі перестороги. Та варто було вискочити на майданчик, як радість звільнення значно змеркла: спуститись з нього без крил, чи хоча б мотузки – можливості не було. А найближчі крила були в Ріоля. Хоча… Алорія задерла голову й помітила в небі кілька цяток… П’ять… Схоже, сюди злетівся весь натовп наречених. Можна було б зараз почати вимахувати руками, щоб хтось забрав – тільки де гарантія, що ці варіанти виявляться не гіршими за той, що вже є?   

Ні! Як тікати, то вже від всіх! А з урахуванням цієї дурної мітки – тікати доведеться взагалі до якогось іншого світу, де її ніхто не знайде й вона спокійно зведе гадський знак! Інакше запроторять її до буцегарні за спробу магічного шахрайства.

Алорія вже повернула назад до сходів, але позаду почувся вже знайомий характерний звук крил… Драконячих… Навіть озиратись не стала – кинулась бігти. Проте, її встигла накрити велетенська тінь, й довелось маневрувати, аби не втрапити до лап. Найвдалішою ідеєю наразі було сховатись під стіну: тоді, дракону, щоб дістатись своєї «нареченої», довелося б сісти на майданчик, а вона тим часом встигла б чкурнути до виходу з нього.

Та, поки вона тиснулась до стіни, з тих самих сходів вилетів розлючений Ріоль, на ходу обертаючись драконом. З ревом він кинувся навперейми порушнику, а дівчина чкурнула вниз.