Розділ 3

Летіти, повиснувши в лапах дракона, було не дуже зручно. Проте, Алорія розуміла, що сідати на землю він не стане, аби не втрачати виграний час. Адже просто на площі ті п’ятеро обертатись не стали б – місця не вистачило б. Тож, поки вони добіжать до спеціального майданчика, поки обернуться, поки відшукають напрямок, (хоча, в принципі, тут міг бути лиш один) – Ріоль буде вже далеко.

Наче прочитавши її думки, дракон загнув шию, опускаючи голову вниз, й окинув її довгим поглядом. В якийсь момент здалось, що він підморгнув і… випустив її з лапищ… Дівчині миттю забило подих: померти ось так?! Він вкрав її, щоб вбити?! Це як? Так не дістанься ти нікому? Святі маги! Перед її очима за якусь мить промайнуло все життя, починаючи з пелюшок, котрі вона не пам’ятала, але тут швиденько згадались – як було добре в них борсатись! Ніяких проблем, окрім поїсти, поспати й нагадати, коли треба, щоб ті самі пелюшки змінили.

Та не встигли згаснути останні спогади, як вона боляче гепнулась на шию дракона, одразу ж намертво вп’явшись руками в нарости на ній.

– Гад! – просичала й вдарила п’ятками по його боках, хоча навряд чи це завдало йому хоч якогось болю, враховуючи дубову шкіру. Він лиш озирнувся на неї, й навіть на його драконячій морді можна було помітити відверте глузування. Ну, нічого! Не на ту напав: заплатить за кожну мить її переляку.  

Але тепер принаймні було зручно. Вона спокійно могла роззиратись, хоча з такої височіні видно було мало що: зелені клапті лісів, золотаві – полів, сині вервечки річок й строкаті полотнища міст їхнього королівства Санторії. Та дуже скоро з’явилась завіса, за якою розташувався світ драконів – Ґлеймарін. Світ гір й озер. Світ, до якого вона так мріяла потрапити.

Чим ближче підлітали вони до завіси, тим яскравішою вона ставала, зблискуючи кольоровими сполохами, що пронизували її, ніби блискавки в грозову погоду, і їхній тріск було чутно далеко навкруги. Завіса мінилась й манила, але пройти її могли лиш дракони. Як і пронести когось на собі. Або ж прочинити портал зсередини.

«Не бійся!» – прогуркотіло в її голові, ледь не оглушивши.

Поки летіли, Алорія навіть не згадала про те, що дракони вміють спілкуватись подумки. А цей – мовчки слухав всю її лайку. І про страхи також… Гад! Крилатий… Та чим її вже можна налякати після того, як кілька разів, поки вниз каменюкою неслась, з життям розпрощалась?!

Вони рвонули в саму серцевину завіси і світ вибухнув світлом. По тілу прокотився жар, мов тисячі невидимих голочок обпекли шкіру, не завдаючи болю, лише розпалюючи всередині дивне тремтіння. Повітря задзвеніло, мов струна, простір змістився, і все довкола вибухнуло кольором.

Блискавки розтинали темряву, сплітаючись у живі візерунки, що народжувались і зникали просто перед очима. Вони творили химери з полум’я і світла, розсипались на мільйони крихітних іскор, що летіли довкола, мов зоряний пил. Кожен спалах – новий подих магії, новий вигин реальності. І раптом – тиша, спокій. Завіса розчинилась. Перед ними відкрився Ґлеймарін. Безмежний. Первісний. Величний.

Гори здіймалися вгору, розпанахуючи небо своїми хребтами. Вони скидались на велетенських драконів, що колись прилягли відпочити й скам’яніли навіки. Сонце, прориваючись крізь хмари, ковзало по вершинах золотом і міддю, кидаючи вниз тіні, подібні до крил. Між горами виблискували сині озера – глибокі, мов очі давніх богів, а нижче розстелялися зелені долини. Там, у затишних містечках, проживали далекі родичі драконів – ящери і змії – безкрилі діти землі.

Дракони ж жили в замках, що стояли в горах. До одного з таких вони якраз і підлітали: величний, чорний, як і його володар, як і весь цей світ, він тягнувся своїми шпилями до неба, ніби теж мріяв злетіти. Великі вітражні вікна, зблискували блакитним склом, мов очі, в яких відображалось небо. Лиш монолітні стіни стояли непорушно, утримуючи будівлю на місці.

Ріоль зробив коло й почав знижуватись до спеціального майданчика, що ховався за двома найвищими вежами. Опустившись на нього, він розпустив крило, надаючи дівчині можливість спуститись вниз, а потім обернувся людиною. Його святкове вбрання змінилось на чорне шкіряне, котре при обертанні перетворювалось на лускату шкіру дракона. Точніше, шкіра дракона перетворювалась на шкіряний одяг, а от той, що на ньому був, нищився.

Наблизившись до дівчини, він галантно подав їй руку:

– Прошу!

Сердито підтиснувши губи – все ж він її добряче налякав – Алорія вклала свої тендітні пальчики в його широку долоню, й Ріоль повів її до сходів.

Про його багатство недарма ходило стільки чуток: не встигли вони ступити на першу сходинку, як довкола спалахнули магічні світильники, що були створені у вигляді драконячих голів, з пащі яких виривалось світло, мов полум’я. По чорних стінах тягнулись золоті візерунки з інкрустованим в них дорогоцінним камінням. Коридор, до якого вони спустились, прикрашали дорогі гобелени й високі широкі вази з чудернацькими квітами, котрих в Санторії Алорія не бачила ніколи.  

– Я налякав тебе? – його приємний баритон трохи згладжував її злість за ту дурну витівку з польотом, але далеко не повністю.

– Попередити не можна було?! – обдала вона його сердитим поглядом.

– Дружина дракона має бути сміливою і вірити своєму чоловіку, – хитро примружившись, ошелешив він її відповіддю.

– Для цього вона має його хоч трохи знати! – обурено пихтіла Алорія. Якби могла, і вогнем би зараз пихнула, але дракон тут була не вона.

Ріоль різко зупинився й розвернувся так, що мало не притиснув її до стіни, нависаючи над нею скелястою брилою:

– Невже ти могла подумати, що дракон здатен завдати шкоди своїй істинній парі?

Алорія трохи позадкувала, втискаючись спиною в стіну. Дякувати, на ній хоч гобелен був – принаймні в спину не холодно.

– Звідки я знаю, що в голові дракона? Може, тобі пара не сподобалась?

Скинувши брови догори, Ріоль якусь мить дивився на неї, наче вперше бачив, а потім розсміявся: