Розділ 2

За добу до Свята наречених

– Алоріє! – високий молодик з хвилястим золотавим волоссям, через що його іноді вважали її братом, приречено спостерігав за всіма маніпуляціями дівчини. – Навіщо тобі це? Ми самі всього досягнемо!

– Досягнемо?! – аж скреготнула зубами білявка, блискаючи на нього сердитим поглядом. – Ти, може, й досягнеш, бо ти – чоловік! А на мене так і дивитимуться – крізь сукню! Набридло! – розлючено тупнула вона ногою. – Набридло доводити кожному ідіоту, що знання й вміння не залежать від статі. Скільки важких хвороб я вже вилікувала? Безкоштовно, завваж, бо лікуватись до мене йдуть лиш ті, в кого за душею й мідяка не знайдеться. І що?! До мене потягнулись ті, в кого є не тільки мідяки? О, ні! Вони ладні платити золотом різним шарлатанам, котрі нахабно на них наживаються, просто злегка приглушуючи хворобу, щоб пацієнти знову й знову бігли до них, трясучи своїми грошима!

– Бідних теж треба лікувати, – спробував вставити хоч слово парубок.

– Треба! – завмерши перед ним з задертою головою і вперши руки в боки, гнівно мотнула головою Алорія. – Тільки, якщо я помру з голоду – лікувати їх буде вже нікому!

– В тебе є… я, – чути непевні інтонації від цього здоровила було навіть смішно. Високий, плечистий і, чого вже там, гарний – поряд з нею він часто губився настільки, що міг вичавити хіба якесь бурмотіння.

– Ліорене, – сутужно зітхнувши, дівчина відвернулась, ховаючи вологий блиск в очах, – ти чудовий друг й талановитий алхімік. Й одного разу станеш знаменитим й шанованим всіма. А до цього часу я муситиму ховатись у твоїй тіні. Дракон же… – вона похитала головою. – Він має можливість збудувати велику цілительську, де хазяйкою буду я! І нехай тоді мені скажуть, що я лиш якесь дівчисько! Коли біля них пихне з драконової пащеки – гонору одразу ж поменшає.

– А ти така певна, що він це зробить? – наблизившись до дівчини, він явно хотів обійняти її за плечі, але так і не наважився це зробити, сумно опустивши руки.

– А в нього вибору не буде! – гнівно відрізавши, Алорія стрімко розвернулась й ледь не тицьнулась носом в потужні груди хлопця, ніяково позадкувавши. – Якщо захочеш, будеш й надалі працювати зі мною, – закусивши губу, відвела вона погляд.

Ліорен сумно хитнув головою, а їй наче по серцю різонули: вони вже рік працювали разом і, якщо щось й заробляли, то, здебільшого, завдяки йому, бо купувати ліки в чоловіка – це не те саме, що лікуватись в якогось дівчиська. Було образливо, і їй до нестями хотілось довести, що вона теж варта чогось! Щонайменше, двох нещасних навесні буквально видрала з лап смерті! Але ж не багатіїв, а тих, хто помирав через свою бідність й не був здатен заплатити «справжньому» цілителю. Мало того, коли дізнавались, що вона лікує бідноту, то взагалі гребували до неї йти. І це бісило!

– Пробач, Ліорене, – мало не прошепотіла схриплим голосом. Вона бачила, як він дивиться на неї. Відчувала його турботу… й не тільки. Але для неї це був шлях в нікуди: стати тінню чоловіка. А вона хотіла бути собою. – Ти допоможеш?

Він довго дивився на неї. З зачаєним смутком в очах. З холодною пусткою, що розливалась в його грудях. З відчаєм, що сковував кожне його слово. Але відмовити не міг. Не їй…

– Так, – ледь вичавив з себе й накинув на голову каптур, ховаючи обличчя.

– Тоді, ходім, – опустивши очі, Алорія зібрала нарешті сумку, накинула чорний плащ й рушила до дверей.

Вони крались нічними вуличками, мов злодії, хоча перехожих й не було. Але нарватись на міську варту не хотілось. А чим ближче було до міської ратуші, тим більшими ставали шанси зіткнутись з охоронцями правопорядку Роаліну. Проте, пробратись до ратуші й не зіткнутись з вартою було неможливо, але на цей випадок в них вже все було готово.

Сховавшись за рогом найближчої будівлі, Алорія обережно дістала з сумки, що висіла на плечі Ліорена, заготовки. Запакувавши порошок забуття з порошком знерухомлення в невеличкі прозорі кульки, котрі мали луснути точно за дві хвилини, вона сформувала закляття легкого вітерця й пустила за ним їх летіти. Як тільки перед вартовими біля входу, з напівтемряви почали виринати ледь помітні іскорки, вона кивнула хлопцю й вони ледь відчутними тінями ковзнули вздовж кущів, що й самі стояли понад доріжкою мовчазними охоронцями.

Охоронці біля дверей на них навіть не зреагували, літаючи десь у своїх фантазіях, і мали перебувати в такому стані ще хвилин двадцять – на довше залишати не можна було, щоб ніхто не помітив магічного впливу. Ліорен прочинив двері магічною відмичкою, котру придбав на чорному ринку в одного вмільця, й вони ковзнули в темний холл.

Після того, як її помічник підпоїв одного з офіцерів охорони, вони вже точно знали – де й хто стоїть всередині. В принципі, їм був потрібен третій поверх, але ті, що стояли на нижніх, могли щось почути, тому, відправляти в забуття, знерухомивши, довелось всіх.

Увірвавшись нарешті до потрібної кімнати, Алорія підбігла до підставки, на якій стояла потрібна чаша зі вже готовим зіллям вибору й вилила в нього своє – те, що мало створити мітку істинної в неї і в того, хто пригубить це зілля третім. А третім мав бути дракон Ріоль – списки вони теж розвідали таким самим чином.

Ріоль був рідкісним красунчиком і найбагатшим драконом після короля драконів. Й він вже кілька років намагався знайти свою істинну пару, але йому не щастило. Тепер він нарешті мав шанс отримати своє щастя, а Алорія – своє. Зрештою, вони з Ліореном витратили останні гроші на те, щоб придбати не тільки рідкісні інгредієнти для зілля, а ще й луску самого Ріоля, щоб спрацювало саме з ним! Прив’язка власною кров’ю взагалі не залишала місця промаху.

Впоравшись, вони не ризикнули виходити тим самим шляхом – на випадок, якщо хтось очуняє трохи раніше. Тому, Ліорену довелось знімати магічний захист з вікна й спускати дівчину магічним арканом вниз. Самому ж довелось перестрибнути на гілку найближчого дерева й звідти повернути охоронне закляття на місце.