Розділ 1

– А тепер я запрошую підійти до мене ще одну нашу красуню, що вирішила пов’язати своє життя з кимось з драконів – Алорію Кревіс! –  радісно оголосив чергове ім’я розпорядник свята драконових заручин.

Струнка золотокоса дівчина з яскравою усмішкою на трохи пухких губах, гордо зійшла сходинками на спеціальний поміст, що стояв у центрі головної міської площі Роаліну. Її великі очі сяяли, мов два шматочки літнього неба, в обрамленні темно-русявих брів, що розкинулись над ними, наче крила птаха, котрий в нього злетів. Позаду почулось сутужне зітхання, й вона точно знала чиє, але не обернулась – ніхто не зупинить її на шляху до свого щастя!

Дівчина наблизилась до розпорядника й витягнула перед ним ліву руку долонею догори, демонструючи золотистий візерунок, що проступив на зап’ястку – мітку істинної пари для дракона. Провівши над нею тоненьким жезлом, розпорядник спроектував знак, збільшивши його в розмірах й здійнявши вгору, щоб всі могли бачити:

– Панове дракони! В кого з вас така сама?

На поміст здійнявся високий плечистий брюнет з чорними як ніч очима, в яких, поки він наближався, зблискували золотаві іскорки. Дракон задоволено усміхався, змірюючи досить масним поглядом вельми звабливу фігурку нареченої. Ставши з другого боку розпорядника, він витягнув праву руку й на ній можна було побачити такий самий візерунок, що й в дівчини.

Всередині Алорії розлилось приємне тепло: мало того, що їй дістався рідкісний красунчик, так ще й один з найбагатших драконів Ґлеймаріну! На нього вже стільки дівчат облизувались, але в жодної не з’являлась мітка. Хоча, сам дракон з цього приводу не надто хвилювався: жіночою увагою він обділеним не був – за ним й без одруження ладні були бігти. А він вмів бути щедрим. Що вже казати про дружину, котрій взагалі дістанеться все, оскільки народити нащадка дракону могла лиш істинна пара.

– Що ж! – радісно оголосив розпорядник, звертаючись до натовпу зівак, що завжди збігались на це свято, адже дракони були щедрими й до тих, хто погоджувався віддати їм своїх дівчат. – В нас є третя пара!

– Стійте! – до помосту раптом підбіг ще один з драконів й швидко на нього злетів, хоч і без крил поки. – В мене теж така мітка!

До розпорядника карбованим кроком наближався кремезний шатен, пропалюючи по ходу сердитим поглядом свого суперника. Алорія з цікавістю роздивлялась і його, попри те, що всередині неї все стиснулось: такого ефекту вона не очікувала. Але, як би розпорядник не крутив руку дракона, намагаючись видивитись відмінності – все сходилось…

– Такого не може бути, – розгублено бурмотів представник ради міста.

А дівчина тим часом з жахом дивилась на сходинки, котрими на поміст підіймались… ще четверо представників драконів.  От тепер їй хотілось зникнути… Шість драконів і вона одна… Святі маги! Що ж робити?

Та розпорядник перелякався, мабуть, більше за неї – настільки він зблід й, здавалось, навіть схуднув! Хоча при його габаритах це було не просто. Чи то від страху так стиснувся, що поменшав в розмірах. Талія, щоправда, не з’явилась, але ще година з’ясовування множинної появи мітки істинної пари, і його носитиме вітром.

– Таке не могло відбутись без чийогось втручання! – лютував шатен. – Скличте раду магів! Хай розберуться!

– Це нечувано! – обурювався рудий здоровань з начебто добрим обличчям. От тільки зараз воно було далеким від того, як зазвичай виглядало. – Перетворити свято й таїнство на фарс!

Що вигукували інші четверо – Алорія вже не прислухалась. Скориставшись тим, що чоловіки заповзято сперечались, намагаючись з’ясувати кому ж тепер має належати наречена, вона позадкувала до протилежного краю помосту, сподіваючись тихенько зістрибнути й непомітно втекти. Навіть натовп дивився зараз не на неї, а на розлючених драконів. Мабуть, вже й ставки почали робити: хто ж забере наречену?

А от їй якось перехотілось заміж за дракона, бо як спливе правда про мітку – мало не здасться. З одним драконом вона б ще поладнала. А розбиратись з шістьома?! Хай розпорядник щось вигадує. Їй взагалі краще з міста забиратись, поки ніхто не спохопився.

Та не встигла вона дійти до краю помосту, як її накрила велетенська тінь й вхопили лапи чорного дракона: того – найбагатшого. Він стрімко рвонув вгору, аж вітер у вухах засвистів, й Алорія заверещала:

– Гад! Відпустив зараз же! – потім вона глянула вниз й, ледве роздивившись маніпусіньке місто, що насправді було достатньо великим, вчепилась навіщось в драконячі лаписька й злякано прохрипіла: – Ні-ні! Не відпускай! Я погарячкувала.

Впасти з такої височіні? Та вона померла б ще не долетівши до землі! А, може, й на краще, що він її викрав? Мабуть, доля. Все ж на нього вона й мітила. І, хай би що Ліорен не казав, а вона свого добилась!