Глава 11

Нічого не розуміючи, Анфіса ошелешено мовчки дивилася на чоловіка, якого колись безмежно кохала. Невже можна бути настільки сліпою? І про який сейф він говорить? Що за чергова брехня?

Мабуть, два останні запитання вона таки вимовила вголос, оскільки він гнівно насупився і викарбував у відповідь:

— Ти що, забула? Чи розтринькала вже все одна?

— Я нічого не розумію, — розгублено пробурмотіла Анфіса, нарешті відмираючи й відлипаючи від вхідних дверей.

Це ж її квартира. Чому вона має стояти в коридорі, коли він привільно ходить кімнатою, ніби так і треба? Бочком, наче краб, не зводячи погляду з опонента, дісталася дивана і з побоюванням сіла. Раптом подумала, що з нього станеться вести відеофіксацію їхньої зустрічі, або зробити аудіозапис. Адже саме так він підловив її для суду. Коли вона кричала телефоном на нерозторопних доставників з аптеки. Дитині терміново потрібні були ліки. Вийти з нею не можна. Залишити навіть на хвилину ні з ким. Але видертий із контексту життя фрагмент вдало вписувався в намальовану ним у суді картину істерички, якій не можна віддавати доньку. Вів приховану відеозйомку. Нібито з побоювань за дитину. Тоді адвокату вдалося відстояти її права, надавши незаперечні докази, чеки, квитанції, медичні записи, які перевернули ситуацію до навпаки. Що він затіяв тепер, не відомо.

— Поясни мені до ладу, про що ти говориш? — м'яко попросила.

Мирон укотре насупився. Невдоволено сів на стілець, що стояв навпроти. Тут було некомфортно. Зате він міг бачити її обличчя. І, чорт забирай, усвідомлювати, що колишня дружина не бреше. Вона не знає. Але як це можливо? Настільки дурна чи настільки чесна?

— У день нашого весілля батько подарував нам дещо дуже цінне, — заговорив побоюючись, немов почав перехід мінного поля. — Дарувати прилюдно таке не можна. Тому подарунок він помістив у сейф. Згадуєш?

— Ні, — похитала головою.

День одруження здавався тепер таким далеким і нереальним. Чи то з минулого життя, яке хотілося забути, стерти ластиком. Чи то з кошмарного сну, від якого хотілося прокинутися без наслідків для реальності.

Однак почувши слова Мирона, постаралася напружити пам'ять. Розуміючи, що без бажаного він не піде, не дасть їй спокою. Але ж ще треба було розібратися, як він потрапив до її квартири і як убезпечити себе від подібних зазіхань із його боку надалі.

— Погано, — чоловік нервово зчепив руки в замок, подавшись корпусом уперед і широко розставивши ноги, щоб упертися в них ліктями. — А що ти взагалі з дня весілля пам'ятаєш? Тільки не бреши, що нічого!

— Голий зад тієї офіціантки, яку ти вирішив оприходувати, коли шукав наречену, — гранично чесно відповіла Анфіса про те, з чого почалося її сімейне життя.

— Слухай, це взагалі не тема, — вибухнув колишній. — Ти мені все життя це пам'ятати будеш?

— Тобі не буду, — тихо сказала. — Буду для себе пам'ятати. Як цінний урок.

— Ну й пам'ятай, якщо така дурепа, — роздратовано відгукнувся непроханий гість. — Розумні баби розуміють, що мужику треба пиху дівати кудись.

— Ну от баби нехай і живуть із мужиками, — наїжачилася Анфіса, підхоплюючись із місця.

Вона з подивом усвідомила, що цей інцидент чомусь усе ще зачіпає її за живе. Що саме цей фрагмент із минулого не дає їй іти далі, звільнитися від негативного досвіду, щоб створити світлі моменти з кимось іншим. Вона весь час чекає подібної зради.

— Ой, які ми ніжні! А ти, значить, не з мужиками, а з бабами будеш? — підчепив Мирон і розреготався. — Таскаєшся он усюди з Жанкою своєю. Теж дурепа. Могла б тебе підмінити разок, так я б і не шукав чужих. Ні ж, уперлася, як баран!

Анфіса неуважно посміхнулася. Жіноча дружба перевіряється не часом, а спільним чоловіком. Адже до весілля Жанна якийсь час і сама задивлялася на Мирона. А стосунки з нею поставила все-таки вище.

— Чо ти либишся?

— Радію, що в мене подруга хоча б справжня, якщо чоловік фальшивий виявився. Почекай! — вигукнула злякано. — А ти звідки знаєш, як я час проводжу?

Мирон самовдоволено відкинувся на спинку стільця, витягаючи довгі м'язисті ноги вперед, сановито схрещуючи їх і складаючи руки на грудях.

— Ти що, стежиш за мною? — запитала вимогливо, намагаючись заспокоїти часте дихання і дике серцебиття.

— Я ж тебе попереджав, що завжди наглядатиму за тобою, — протягнув ліниво.

— Навіщо тобі це?

Мирон роздратовано повів плечем. Дивився на цю зніжену істеричку перед собою і не розумів, на біса йому здалося стежити за нею. Але хоча б раз на тиждень виявляв себе під її під'їздом, непомітно проводжав іноді від роботи. Кохав? Боже збав! Ні. А ось реванш узяти хотілося. Чому саме вона подала на розлучення? Це він мав піти від цієї дурепи набитої. Красиво піти, голосно грюкнувши дверима, щоб ридала і благала повернутися.

— Розважаюся так. А тепер давай-но напружуй пам'ять і згадуй, що тобі мій батько говорив у день весілля, — велів чоловік.

— Чому б тобі самому не запитати свого татуся? — їдко поцікавилася.

У пам'яті одразу ж спливло обличчя татуся-вусаня. Очі як буравчики, так і свердлили всіх і кожного. Не те, щоб погляд проникав у душу, він дратував, від нього бігли мурашки неприязні. Особливо коли в середині розмови він раптом голосно і з явною насолодою втягував носом рідину, що скупчилася, і смачно спльовував її співрозмовнику під ноги. Очевидно, це мало продемонструвати всю міць його характеру і впливу. Але у Анфіси викликало огиду. Таку ж сильну та стійку, як і ставлення до цього його дружини.