Розділ 6

Я прокинулася від тиші. Вона була такою густою, що здавалося, ніби будинок занурили у вату. Сніг, що почався вночі, завалив вікна до половини, перетворивши вітальню на похмурий акваріум. Камін давно згас. Холод кусав за плечі, але я не поспішала вставати.

Влад уже був на ногах. Я чула, як він мовчки пересувається кухнею: стукіт чашки об стіл, скрип дверцят холодильника. Жодного зайвого звуку. Скляна тиша. Ми поводилися як два привиди, що випадково опинилися в одному склепі.

Я дивлюся на іній на склі. Він схожий на кришталеві пазурі, що намагаються пробратися всередину. Влад не кличе мене снідати. Він більше не грає в турботливого чоловіка. Я бачу, як він стоїть біля вікна з горнятком у руках, і його плечі здаються згорбленими. Він здався? Чи він просто збирає сили для останнього кидка? Я відчуваю запонку в долоні — вона вже стала частиною моєї шкіри. Сьогодні я дізнаюся все. Або цей сніг стане моєю останньою ковдрою.

Я нарешті піднялася і вийшла на кухню. Ми обмінялися поглядами — короткими, як удари батога. Жодного “доброго ранку”. Тільки запах гіркої кави й відчуття неминучості.

- Сніг завалив дорогу, — кинув він, не повертаючись. Його голос був хрипким, наче він усю ніч кричав у порожнечу. — Ми відрізані. Принаймні на добу.

Він нарешті повернувся до мене. Очі були червоними від безсоння, а на щоці темніла подряпина від моїх нігтів — пам'ять про вчорашній міст.

- Знаєш, Злато... — Влад раптом сів навпроти мене. Його руки, зазвичай такі спокійні, тепер нервово шкрябали край скатертини. Це була відчайдушна сповідь. — Я не хотів, щоб усе так було. “С” був моїм другом. Але він знайшов те, чого не мав бачити. Він не розумів, що у цьому світі не все чорне-біле. Він хотів зруйнувати все, що я будував роками. Я просто хотів його зупинити. На тому мосту... я лише хотів забрати камеру. Він сам оступився. Я бачив, як він падав, і в ту мить я теж відчув... полегшення. Як і ти, коли співала ту пісню.

Він підвів на мене очі, і я побачила в них не каяття, а дику, голодну надію на те, що я його розумію.

- Я будував наш дім, Злато. Я купував нам майбутнє. А він хотів усе спалити заради своєї “справедливості”.

Я мовчала. Його слова падали між нами, як важкі камені. Він зізнався. Нарешті маска впала остаточно.

- Я мовчав три роки, бо знав, що ти мені не повіриш. Я беріг тебе від цього знання. Але тепер... тепер він тут. Хтось грає з нами, Злато. Хтось хоче, щоб ми обидва злетіли з того мосту. Допомоги не буде. Ми тільки вдвох проти цього лісу. Ми ж одне ціле, пам'ятаєш?

Ні. Це не зізнання... Він не зізнається. Він затягує зашморг. Він хоче, щоб я розділила з ним його бруд, щоб я стала його алібі. Його “щирість” смердить сильніше за труп у підвалі. Він каже, що брат оступився, але я бачу в його очах те саме задоволення, яке він відчував, коли стискав мою шию вчора. Він не боїться закону. Він боїться, що “С” прийшов по борг, який неможливо оплатити грошима.

- Ти думаєш, він там? — Влад вказав на засніжене вікно. — Той свист... це не може бути він. Три роки минуло.

Я нічого не відповіла. Я підійшла до вхідних дверей і з зусиллям штовхнула їх. Снігова стіна обвалилася на поріг, обдавши мої босі ноги крижаним пилом. Я визирнула назовні і заніміла.

Це були сліди на білому. На свіжому, чистому снігу, прямо під нашим вікном, біли витоптані три паралельні лінії. Такий самий знак, як на дереві в лісі. Але поруч зі знаком лежало дещо інше.

У снігу стирчав червоний шарф. Мій старий шарф, який я подарувала братові перед його останньою подорожжю. Він був яскравим, як відкрита рана на білій плоті Карпат.

- Владе, — прошепотіла я, не обертаючись. — Дивись.

Він підійшов до порога. Його подих став переривчастим, свистячим. Коли Влад побачив яскраво-червону пляму на незайманому білому снігу, його обличчя перекосилося, ніби він побачив саму смерть.

“ Це неможливо. Це клята ілюзія. Я сам бачив, як він летів униз. Жодна людина не виживе після такого падіння, особливо взимку. Злата... це вона. Вона все це підлаштувала. Вона привезла цей шарф із собою, вона виходила вночі, поки я вдавав, що сплю. Це її сценарій. Вона хоче звести мене з розуму. Але я не дам їй виграти. Якщо привидів не існує, значить, на снігу стоїть жива мішень”.

Влад раптом засміявся — сухо, ламано. Це був звук скла, що тріщить під ногами.

- Гарна спроба, Злато! — він різко повернувся до мене, і я побачила, як у його очах запалало справжнє божевілля.

- Де ти його взяла? Вкрала з його шафи перед від'їздом? Чи це твоя перепустка в “щасливе майбутнє” без мене?

Він вискочив на сніг босоніж, схопив шарф і почав люто його розривати, намотуючи на кулак, ніби намагався задушити саму пам'ять про брата.

- Дивись! Це просто ганчірка! — кричав він у порожнечу лісу. — Чуєш ти, хто б ти не був?! Ти ніхто! Я господар цього місця!

Я дивлюся на нього і відчуваю лише огиду. Він боїться так сильно, що почав битися з вовною і кольором. Він не вірить мені, він думає, що це моя вистава. Але я бачу те, чого не бачить він. Там, за стіною смерек, де сніг звисав важкими лапами, я бачу тінь. Вона не рухається. Вона просто чекає. І ця тінь набагато вища за Влада.