Розділ 5

Ми стояли на гнилому мосту, розділені лише метром порожнечі та моїм витягнутим кулаком, у якому палало срібло запонки. Вітер над прірвою став гострішим, він шарпав поли наших курток, ніби намагався зіштовхнути нас обох у піну розлюченої річки.

“Вона вишкірилася. Хто б міг подумати, що в моїй слухняній дружині живе такий звір. Я бачу, як тремтить її рука, але в очах — крижана рішучість самогубці. Вона думає, що запонка — це її щит. Дурепа. Це всього лише шматок металу, який я вирву разом з її пальцями. Мені потрібно знати, що він встиг їй розповісти. Я відчуваю, як у мені закипає лють, витісняючи залишки гри. Більше ніяких масок. Тільки інстинкт”.

Він не попередив. Не крикнув. Влад зробив різкий випад, швидкий і точний, як удар кобри. Його пальці залізними лещатами вчепилися в мій зап'ясток, викручуючи руку. Біль прошив мене від пальців до самого хребта, вибиваючи повітря з легень.

- Віддай її, Злато! — процідив він, і я побачила, як його обличчя перетворилося на хижу маску, а на шиї здулися вени.

Я не випустила срібло. Навпаки, я вчепилася в його куртку іншою рукою, тягнучи його на себе, ближче до краю. Старе дерево під нашими ногами жалібно тріснуло.

 Світ вибухає болем. Я відчувала запах його поту, змішаний із запахом заліза та вологої деревини. Чула, як тріщить тканина моєї куртки. Мої нігті впиваються в його руку, я шкрябаю його шкіру, намагаючись змусити відпустити.

Влад рикнув від люті. Він відпустив мій зап'ясток лише для того, щоб схопити за горло. Його великий палець втиснувся в мою сонну артерію, перекриваючи кисень. Перед очима попливли темні плями, але я не здавалася. Я щосили вдарила його ліктем у щелепу. Влад хитнувся, його хватка ослабла, і в цей момент міст видав довгий, болісний стогін. Одна з дощок під моєю ногою просто розсипалася, і я б полетіла вниз, якби не вчепилася в іржавий трос.

Ми продовжували боротися — незграбно, відчайдушно, на самому краєчку життя.

Я відчуваю його силу. Він важчий, міцніший, він ламає мої суглоби, але я не відчуваю болю. Тільки азарт. Той самий, що був у “С”. Я бачу, як камера в його руці небезпечно гойдається над прірвою. Я б'ю його коліном, намагаючись вирватися, і в цей момент чую, як головний трос мосту видає стогін металу, що помирає.

“Вона б'ється, як поранена рись. Я не впізнаю її. Де та слабка жінка, яку я привіз сюди? Кожен її удар — це виклик”. 

Влад навалився на мене всією вагою, притискаючи до іржавих перил. Я побачила, як він замахнувся іншою рукою, щоб вдарити, аж раптом...

З боку лісу пролунав гучний, пронизливий свист. Той самий мотив. Та сама ламана лінія дитячої мелодії.

Влад здригнувся. Його хватка на мить ослабла, і в його очах я побачила не гнів, а справжній, первісний страх. Він обернувся на звук, і в цю секунду камера вислизнула з його пальців. Я бачила, як вона повільно, ніби в сповільненій зйомці, полетіла вниз, б'ючись об скелі, поки не зникла в чорній воді.

- Ні,ні,ні...Нііі! — закричав він, але свист повторився. Тепер він лунав все ближче. Хтось спостерігав за нами з хащів. Хтось, хто знав наш код.

Влад відштовхнув мене від краю і застиг, вдивляючись у зелену стіну лісу. Його ніжність остаточно зникла, маска розбилася вщент.

- Нам пора повертатися, Злато, —  кинув він, і його голос тремтів від люті. — Ти думала, що виграла? Ти просто підписала нам обом вирок.

Він схопив мене за лікоть і силоміць потягнув назад до стежки. Я йшла, спотикаючись об коріння, ледь ковтаючи повітря крізь здавлене горло. Але в моїй стиснутій долоні, де шкіра вже взялася синцями, все ще було срібло. А в голові досі лунав той самий свист. Досі лунала та сама мелодія.

Дорога назад здавалася нескінченою. Влад не відпускав мого ліктя, його пальці впивалися в м'язи так міцно, що рука нижче кисті почала німіти. Ми йшли мовчки, лише хрускіт гілля під ногами та моє важке, свистяче дихання порушувало тишу лісу. Сонце, що ще годину тому здавалося лагідним, тепер випалювало потилицю, викриваючи кожен мій синець.

“Я відчуваю, як вона спотикається, як її тіло стає важким від утоми й шоку. Мені хочеться штовхнути її, змусити бігти, але  стримуюся. Камера розбита. Плівка на дні річки. Три роки праці, три роки страху, що все випливе — і все знищено через один її рух. Хто свистів? Хто цей привид у хащах? Мої думки розганяються, як потяг без гальм. Якщо “С” живий...ні, це неможливо. Я сам бачив, як він падав. Я маю замкнути її. Мені треба час, щоб подумати. Мені треба вибити з неї те срібло, поки вона не покликала ліс на допомогу”.