Розділ 2

Срібна запонка під моєю п'ятою здавалася розпеченим вугіллям. Я відчувала кожну лінію літери “С”, ніби вона випікалася на моїй шкірі. Влад повільно допивав свою каву, дивлячись на мене крізь пару, і в його очах було стільки ніжності, що мені захотілося закричати. Ця ніжність була страшнішою за нічний ніж.

- Ти зблідла, Злато. Може, прогулянка лісом допоможе? Там, за струмком, є старе джерело. Кажуть, його вода повертає пам’ять.

Він посміхнувся, а в мене всередині все заціпеніло. Він знав. Він точно знав, що я щось знайшла, і тепер заманював мене туди, де шум води заглушить будь-який звук.

- Йди, я наздожену, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Тільки перевдягнуся.

Влад кивнув і вийшов на терасу, а потім попрямував до дровітні. У мене було рівно три хвилини. Сто вісімдесят секунд, щоб перетворитися з дружини на шпигунку. Я швидко підняла запонку, затиснувши її в кулаці так міцно, що краї врізалися в мою долоню, і кинулася до його куртки, що висіла на гачку. Серце калатало так гучно, що здавалося — його чути навіть крізь товсті дерев'яні стіни.

У кишені нічого не було, крім зім'ятого чека з АЗС і... маленького клаптика паперу. Без підпису. Без дати. Тільки три слова, написані знайомим розмашистим почерком: “Він не той”.  

Холод прошив мене від маківки до п'ят. Це був не просто папірець. Це було попередження з того світу, де мій брат зник три роки тому.

- Злато, ти йдеш? — голос Влада з тераси пролунав як постріл.

Я миттєво сховала записку в свою кишеню. Як раптом...

Раптом я відчула як Влад підійшов ззаду, допомагаючи накинути куртку. Його пальці на мить затрималися на моїй шиї, холодні і владні. Я завмерла, боячись, що він почує крізь тканину, як б'ється моє серце, або відчує шелест того проклятого папірця у моїй кишені.

“Тобі личить цей колір, Злато. Колір хвої”, — прошепотів він мені у волосся. І в цьому шепоті було стільки загрози, що мені хотілося скинути цю куртку і бігти босоніж у сніг.

- Ходімо, кохана. — покликав Влад.

Ми вийшли на стежку, коли сонце ще не встигло прогріти повітря. Гори навколо мовчали,але це була не та тиша, якої я прагнула. Це була тиша перед обвалом. Влад йшов попереду, впевнено розсуваючи гілки смерек, а я дивилася на його широку спину і думала: скільки ще життів він “закінчив” у таких лісах?

Раптом він зупинився і вказав на дерево. На корі був свіжий надріз — три паралельні лінії. Такий самий знак, як робив мій брат, коли ми в дитинстві грали в розвідників.

 “Він не просто привіз мене сюди. Він привів мене на полювання”.

Мій пульс ударив у скроні. Влад торкнувся надрізу пальцями, не обертаючись.

- Дивно, — тихо промив він, і в його голосі я вперше почула справжній, неприхований холод. — Тут хтось був зовсім нещодавно. Може, це той нічний вітер, Злато, залишив по собі не лише протяги?

Він повільно повернувся до мене, і в його погляді я побачила саме те, що побачу через п'ять дів. Полювання почалося. І тепер я знала: я не просто жертва. Я — єдина, хто може розплутати цей вузол, навіть якщо для цього доведеться стати вбивцею.

- Не розумію про що ти, Влад. — відповіла я. Хоча всередині усе стискалося від напруги.

Ми продовжували йти далі. Влад все ще йшов попереду, як раптом... я почула це. Тихий, ледь чутний свист, що переходив у монотонне мугикання. Ритм був рваним, дивним, з різким перепадом нот наприкінці кожної фрази.

Світ навколо мене хитнувся. Це була та сама мелодія. Та сама безглузда пісенька без слів, яку мій брат наспівував лише тоді, коли був чимось сильно зосереджений. Або коли затівав чергову небезпечну гру. Я знала кожну її ноту, кожну фальшиву секунду — ми ділили її на двох у дитинстві, як спільну таємницю під ковдрою.

Мій пульс знову ударив у скроні, витісняючи усе інше. Влад наспівував її так природно, ніби вона належала йому все життя. Він вкрав у нього все: його знаки на деревах, його звички, а тепер — і моє життя.

- Гарна мелодія, — видавила я, стискаючи міцно запонку в кишені. — Звідки вона?

Влад обернувся і на мить звузив очі, і я побачила, як на його обличчі натягується та сама гіпсова маска ідеального человіка.

- Яка мелодія, сонечко? Я нічого не чув. Тобі просто почулося через шум води. Ходімо, джерело вже близько.

Він знову розвернувся і пішов далі, а я залишилася стояти, ковтаючи гірке повітря. Він брехав. Він грав зі мною, як кіт з мишею, насолоджуючись моїм страхом.

Ми вийшли до джерела. Вода виривалася з-під чорного каменя, затягнутого рудим, іржавим нальотом. Повітря тут було важким, настояним на вогкості та металі. Влад опустився на коліно, набираючи воду в старе залізне горнятко, що ланцюжком було прикуте до скелі.

- Пий, Злато. Це залізо дасть тобі сил. Ти ж знаєш, як я дбаю про твоє здоров'я.

Він підвівся і подав мені горнятко. Його пальці торкнулися моїх — гарячі, впевнені. Він дивився мені прямо в очі, чекаючи на мій ковток, на мою покірність, на моє чергове “дякую, коханий”.

Я зробила декілька ковтків. Смак води був огидним — наче я лизала старий ніж. Я відчула, як залізо осідає на язику. Влад усміхнувся. Він думав, що знову переміг. Що його маніпуляції спрацювали, і я проковтнула його брехню разом із цією водою.